Дослідження та Експедиції Архіви - Навколо Нас

Що та як носили медвинські жінки у 1940-50-х? Експедиція у Медвин

skrynka2012@ — Mon, 05 Aug 2024 22:56:00 +0000

6 Серпня, 2024

У Медвині на кутку Ґедзівка нашу експедиційну команду гостинно прийняли Ніна Андріївна Розсохіна (в дівоцтві Скопенко) 1944 р. н. і Тетяна Ярохвеївна Василенко (в дівоцтві Плаксун) 1946 р. н. Розмовляємо в дворі Ніни Андріївни — неподалік Покровської церкви, відновленої у приміщенні церковно-парафіяльної школи вже за незалежної України. Старовинну ж церкву далекого 1920 року спалили будьонівці, караючи Медвин за антибільшовицьке повстання і за те, що хотіли вільної України.

Ніна Андріївна пам’ятає, як у Медвині в її дитинстві мама обробляла коноплі, з яких пряли нитки, а потім ткали сорочки: «Коноплі сіяли, де була найкраща земля. Вони росли такі величезні, пахли. Вибирали їх, вони сохли, їх несли в ставок, клали на дно і накидали мул. Виймали — волокна зі стеблини мали розділятися. Брали бетельню, клали коноплі і товкли. Тверде — костриця — відпадала. Що лишалося — волокно — скручували у верчики. Тоді чесали. Брали такий стільчик з дірочкою, куди вставлявся гребінь з тоншими, як палець, зубцями. Мама на ньому сиділа, тягнула ці коноплі. З цих вичесаних волокон і пряли нитки».

А ось який одяг носили медвинські жінки у 1940–50-х – в дитинстві Ніни Андріївни і Тетяни Ярохвеївни:

«Для роботи сорочки шили з товщого сукна, а для свята – з тоншого. Більше хрестиком вишивали, вишивали манжети. Де збірка сорочки — була прошва. Витягували 3–4 ниточки, потім голкою збирали в стовпчик зверху і знизу. Прали їх: жлукто брали — зі старої верби, без дна. На дно клали вишні гілочки, потім солому. Скидали туди сорочки, брали луг, лили гаряче на той луг. Сорочки спресовувалися, вода звідти витікала довго. Потім брали ті сорочки на коромисло, як зима, то несли на ополонку до ставка, [як літо], то коло кожного ставка були кладки, кілки.

Були вишиті фартухи. Білий був, з перкалю, вишитий гладдю. Внизу кружевце, а вище квіточки. Плахт вже не носили. Пояси були червоні, писані, з тоненької шерсті. Їх збоку зав’язували.

Носили ґерсет — вишиту жилетку.

Чушку одягали на голову, як ярмулку, тільки вона тверда, сіра, ззаду шворкою стягувалася, а тоді запиналася.

Хустки тернові носили — однотонні, чорні, з шовковими блискучими китицями. Це був крик моди. Були кашемірові хустки, коричневуваті з білими берегами. Була опинальна хустка — здорова, десь 2,5 на 2,5 метри, чорна з білими смужками. Вона не зав’язувалася, а накидалася на плечі. У сніг її носили.

Намиста носили — коралі, дукачі. Коралі були з шістьма разками коралових бусинок. У моєї тітки Ольги було таке різане намисто, а в тітки Марії були й дукачі. Було й шліфоване намисто — з точеними намистинами, темно-червоне. Закінчувалося це намисто такою тканиною в квіточку, зібраною з червоними китицями.

Сережки — плесковаті, золоті.

Чоботи були хромові, все взуття було чорне.

Свити носили темно-коричневі, з брижами, позаду вони роззявлялися. Були і білі, сивуваті свити. Рясні, донизу розширені, внизу мережечка, оздоблені кривульками чи атласом. Чоловіки ще носили чемерки — це такий плащ із сукна з башликом (капюшоном) зйомним, до нього були довгі вуха. Башлики носили у негоду».

Експедицію здійснили в рамках проєкту ГО «Навколо Нас. UA» «Одяг і традиція. Богуславщина», під час якого ми записуємо свідчення старших людей про народний стрій, якій побутував на нашій малій батьківщині, способи одягання, ткацтво, а також збираємо фольклор.

Проєкт «Одяг і традиції. Богуславщина» здійснюється за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.

Запис Що та як носили медвинські жінки у 1940-50-х? Експедиція у Медвин спершу з'явиться на Навколо Нас.

Вчимося робити “квітку” з Софією Титівною Гогулею з Медвина

skrynka2012@ — Tue, 30 Jul 2024 22:44:00 +0000

31 Липня, 2024

Коли ми вдруге завітали до Софії Титівни Гогулі з Медвина (1937 р. н.), то попросили навчити нас плести «квітку» — місцевий аналог дідуха, який робили під кінець жнив, святили на Спаса та використовували на Різдво.

«Нажали пшениці чи жита, овесу, ячменю і заплітаємо в букетики. Беруть [для букета] жита чи пшениці та кажуть, це цапові на бороду. Обкручують стебла букета соломиною [з того букета]. Потім до букета примотуються по боках ще букети, щоб було пишне, як дерево. В кінці зі сплетених стебел внизу загинають чотири ніжки, а серцевину обрізають», — розповідає Софія Титівна.

«Коли саме його робили, на Спаса?» — питаємо.

«Як жнива кінчалися, то брали в сніп тих колосків та робили квітку. В празник не робили, бо в празник шо робиш, то тоді одлежиш. Тоді її брали до церкви, святили», – відповідає Софія Титівна.

Старші медвинські люди пам’ятають, що до того, як усередині ХХ століття в Медвині на Миколії не з’явився діючий православний храм, освячення проводили довкола 600-літнього дуба, що і досі стоїть на цвинтарі навпроти храму.

А у вашому селі робили «квітку»?

Цей проєкт здійснено за підтримки Фонд “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.

Запис Вчимося робити “квітку” з Софією Титівною Гогулею з Медвина спершу з'явиться на Навколо Нас.

Софія Титівна Гогуля розповідає, як одягались у Медвині за її дитинства

skrynka2012@ — Thu, 18 Jul 2024 20:48:02 +0000

18 Липня, 2024

У Медвині наші етнографи завітали на куток Зруби — до Софії Титівни Гогулі (1937 р. н.), яка згадала для нас, як одягалися в Медвині за її дитинства.

«Носили полотняні вишиті сорочки. Полотно, з якого їх шили, білили — як не до ставка носили, то вдома. Пошиті сорочки були бриликом. На рукавах вишивали хрестиком великі квітки, букети. Вишивали і манжети. По підтичці вишивали прутиком.

Носили широкі і довгі спідниці. І чорні, і коричневі з плисом. Фартухи вишивали хрестиком. Тільки чорними і червоними нитками. Пояси в’язали червоні або голубі.

Ґерсет шили зборками, застібався він на ґудзики чорні, коричневі.

Намисто було червоне й оранжеве. Дукачі (копійки такі з ушком) носили багаті люди. Носили і хрестика [поряд] з дукачами.

Чушку (або чепчик) шили з атласу, сатину, з підкладкою.

Чемерки були: чоловіча сива з коміром каракульовим сивим. Свити шили у складочки. Кожухи були кльошні одрізні. В’юнчиком обшиті внизу і комір. Білі були.

Шили черевики, тухлі. Довгі чоботи за коліна, телячі. Хромові чоботи з овець робили. Собачі чоботи були незносімі.

Хустки носили шерстяні вишневі або білі з великими квітками. Великого кінця зав’язували. Були і тернові чорні здорові хустки.

Шапки носили — кубанки із овечою смужкою. І довгі — бекеші.

Із соломи брилі робили, Василь Салата (по-вуличному Пигенко) брилі робив і вчив дітей у школі плести брилі.

У молодої був гарний вінок з парафіну, з бубочками, які робили такими пучечками. Різнокольоровий. Молоду підперезували вишитим рушником. Як у церкві вінчалися, то молода до кінця жизні його держала в себе».

Також Софія Титівна продемонструвала нам традиційну медвинську сорочку, отриману у спадок. У ній ми зробили для неї фотосесію.

Проєкт «Одяг і традиції. Богуславщина» здійснюється за підтримки Фонду «Партнерство за сильну Україну», який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.

Запис Софія Титівна Гогуля розповідає, як одягались у Медвині за її дитинства спершу з'явиться на Навколо Нас.

Як обробляли коноплі для пряжі. Розповідає Марія Степанівна Максименко з с. Синиця

skrynka2012@ — Fri, 05 Jul 2024 20:55:17 +0000

5 Липня, 2024

Марія Степанівна Максименко (в дівоцтві Бондаренко) народилася у 1947 році у с. Синиця. Працювала дояркою, з чоловіком прожила разом у с. Лютарі 54 роки. Вона пригадує, як маленькою допомагала матері обробляти коноплі для пряжі: «Як виривали коноплі, в’язали їх пучками, робили з осоки такі перевесла, на річці забивали кілки, щоб рівно ті коноплі покласти і вимочувати. Як вони помокнуть, витягували їх, сушили. Били ті коноплі, а тоді ми їх ногами м’яли коло лежанки на долівці, а тоді мати брала гребінь такий у стілець вставлений, коноплі ним розчісувала. А тоді на веретено чи на прядку пряли. Веретено було для товщої нитки (на вал, з якого скатерті, рушники пряли), а прядка для тоншої нитки (на полотно, спідниці). Нитки мотали, в’язали, а тоді на верстати одівали то вздовж, то впоперек. Мати моя ткала, а я цівки мотала, був такий станочок. Нитки ці, до речі, й красили — бузиною».

Ось як виглядали старовинні елементи одягу на мешканцях Синиці: «Жіночі полотняні сорочки робили з довгим рукавом, з манжетом, вишитим хрестиком, внизу теж вишиті, і уставки, й маніжки, й комір вишиті. Низ сорочки — підтичку — також вишивали. Фартухи були і полотняні, і перкальові, їх тоже вишивали. Спідниці були у складки — чорні, коричневі. Намисто рядків і по шість могло бути. Очіпки були на старих жінках, вони виглядали трохи з-під хустки. Хромові чоботи шили шевці у Таращі і в Богуславі. Свита була коричнева, але не геть тоненька, така дебеленька, з овечого сукна, без коміра, складка була ззаду. Кожухи були чорні — довгі і коротші, білих я не бачила, — згадує Марія Степанівна і додає, – зараз не так, як ми раніше жили. Якби не ця проклята путінська війна, то тільки жить». Зітхаємо. Погоджуємося.

Запис Як обробляли коноплі для пряжі. Розповідає Марія Степанівна Максименко з с. Синиця спершу з'явиться на Навколо Нас.

Як робили полотно, у що одягалися і як прали одяг. Розповідає Марія Василівна Стариченко, с. Саварка

skrynka2012@ — Thu, 27 Jun 2024 21:02:00 +0000

28 Червня, 2024

Марія Василівна Стариченко, 1930 р.н. з с. Саварка розповідала нам, про те, як робили полотно, у що одягалися і як той одяг прали і прасували в її дитинстві, що припало на кінець 1930-х – 1940-ві роки.

Як із конопель робили нитки на полотно?

«Плоскінь (жовта, насіння не дає) вибирають, мочать у річці — з неї тонше полотно. Матірку вибирають осінню, в неї насіння є, ще в макітрі її помнуть, таке пюре з неї топчуть, олію ще беруть. З неї в’яжуть горсточки… Пряли в основному на прядку — полотно, а на веретено — вал, з нього тчуть рушнички, рядна, скатерті. На веретено напрядуть, тоді на мотовило. Як несеш до ткача, то треба оснувать ще (снівниця була — два такі квадрати, стержень, довкола якого крутять). Ще була вертушка, хрестик, така качечка, щоб держалося, юрок — щоб нитки пальці не різали. Він такий на свисток похожий. У руку візьмеш і мотаєш».

Що шили з полотна?

«Ткали в першу чергу полотно, бо з нього шили нижню білизну чоловікам і жінкам. Жіночі полотняні сорочки були довгі. Молодим їх шили по коліна. Вишивали в основному хрестиком і гладдю, чорним і червоним. Вишиті сорочки робили зі шмарочкою, маніжечка вишита була, уставки. З перкалю робили станок, з полотна підтичку. В підтичці робили прутик. Сорочка шиється у дві пілки, якщо повністю полотняна. Робили брижі, затягували тканину».

Що одягали поверх сорочки?

«На сорочку одягали спідницю широченьку — синю, чорну чи зелену. У дві пілки спідницю шили. Як вихідна спідниця, то внизу трошки чимось прикрашали, плисом обшивали. Фартух хто хотів, надівав, а хто хотів, не надівав. Пояс — червоний, аж оранжевий, шерстяний. У мами був дівоцький пояс».

Чим прикрашали себе жінки?

«Добре намисто було у мами, разків п’ять. Десь воно зникло. Поміж намистин були баранчики (такі срібні елементи). Сережки були плесковаті, золоті. Наче така бляшка кругла висить. Вони з узорчиками були. Очіпки дуже рідко бачила. Вони наче шапочка, тримали волосся і зверху їх хусткою запинали. Хустки шорстяні, красиві були. Була тернова хустка — просто чорна, без квітів».

У що взувалися?

«Взувалися у чоботи юхтові, у жінок — хромові, чорні, на каблучку. Черевички були ще з халошами, на каблучках».

Що одягали у холодну пору року?

«Кожух білий, вишита пола квітками. Їх шили в Богуславі. Свита — коричнева, з овечої вовни. Ззаду була ще з брижами, наче спідниця. Керсети? Як почався колгосп, то не було коли до керсетів звертати увагу, бо треба було норму виполоть і ще й трави принести корові. Уже було не до того».

Як прали і прасували одяг

«У кожного було дві чи три сорочки. Дві сорочки перуться, одна на піл.

У понеділок [одяг] намочують. Мати пооджимає їх, якщо зима – поковзає на льоду. Викрутить», — каже Марія Василівна.

Основним знаряддям для прання було жлукто — видовбана зі стовбура дерева висока бочка без дна.

«На другий день, — продовжує Марія Василівна, — мати складає білизну у жлукто. На дні жлукта — солома. Білизну мати пересипає попелом, щоб не було там жучків. А в печі [тим часом] в чавунах вода кипить. Жлукто стоїть надворі, а в ньому вже спресована білизна. Туди мати кип’ятку вливає і розжарений камінець кладе. Накрила, клекотить воно там зранку до обіду. Тоді воно стекло, схололо — кладе [білизну] на коромисло і на річку йде прать. Як випрала, у понеділок не вивертає, бо, кажуть, будуть люди нападать. У вівторок вже. Тоді на жердку вивішує і так воно сохне, а взимку ще й мерзне».

Для прасування, згадує респондентка, її мати використовувала рубель — вузьку дерев’яну дошку з ручкою і поперечними зарубками.

«Як висохне одяг — його качають рублем. Об лаву качають і так гладиться. Качали на лице, потім акуратно поскладали і лежить. На всі празники передівалися, щоб чистеньке було».

А ваші бабусі-прабабусі використовували жлукто, рубель? Розповідали що-небудь про те, як їх використовували? А, можливо, ви самі бачили процес прання у жлукті і прасування рублем?

Запис Як робили полотно, у що одягалися і як прали одяг. Розповідає Марія Василівна Стариченко, с. Саварка спершу з'явиться на Навколо Нас.

Весільні традиції села Вільховець. Розповідає Євдокія Руленко

skrynka2012@ — Tue, 11 Jun 2024 18:01:00 +0000

11 Червня, 2024

Про весільні традиції, які панували в 1960-х роках у с. Вільхівець на Богуславщині, розповіла нам Євдокія Сергіївна Руленко (Яценко) 1953 р. н., яка нині проживає в с. Тептіївка.

«Ішли молода з дружкою запрошувати людей з села на весілля. Казали: “Просили батько і мати, і я вас прошу, приходьте до мене на весілля”. А як не було в молодої батька чи матері, то з дружкою йшли на могилу і кликали на весілля.

«Як сестра йшла заміж, то фартух вишитий був і рушник тканий наперед зав’язаний, віночок, лєнти і букет на грудях. Віночок парафіновий купували в Богуславі. Цей віночок знімали з дівчини у домі хлопця, стрічки вона віддавала дівчатам, а вінок, як є менша сестра, то їй. Замість віночка молоду скривали — зав’язували хустку — ту саму, що дівчина пов’язує хлопцеві на руку під час сватання. Співали:

Я тебе, сестрице, скриваю,

Щастя й долі бажаю,

Будь здорова як вода, а багата як земля.

Бояри підсміювалися з дружок, а ті з бояр, співаючи:

На припічку чашка стояла,

А в ту чашку кицька насцяла,

Старша дружка та боярів частувала.

Як вів молодий молоду до себе, то брав її на руки перед ворітьми. Співали:

Топи, мати, грубу,

Бо везе невістку любу,

Хоч люба — нелюба,

Аби топлена груба.

А ви пам’ятаєте традиційне українське весілля з такими приспівками і традиціями?

Запис Весільні традиції села Вільховець. Розповідає Євдокія Руленко спершу з'явиться на Навколо Нас.

Проєкт «Одяг і традиція. Богуславщина». Експедиція в Дибинці

skrynka2012@ — Sat, 25 May 2024 21:34:23 +0000

26 Травня, 2024

Дибинці — саме туди ми поїхали в першу експедицію нашого нового проєкту «Одяг і традиція. Богуславщина».

Місцева майстриня Тетяна Тарасенко провела нас на куток Зацерква до Тетяни Григорівни Шнуренко (Артеменко) 1943 року народження. Вона розповіла нам і про одяг, і про взуття, які носили в її молодості, на свята й у будні, в якому одязі одружувалися, а в якому проводжали на той світ. Чимало одягу тоді ткали з конопляних ниток. Тетяна Григорівна детально описала, скільки треба було натрудитися біля конопель, щоб отримати нитки.

Анастасія Панасівна Олексієнко (Волошенко) 1934 року народження, що прожила все життя в Дибинцях, розповіла, як її мама, виховуючи вісьмох дітей, встигала прясти і ткати, і як після довгої й кропіткої праці виходили полотняні сорочки й рушники.

Ткацтво — це нематеріальна культурна спадщина, унікальна за своєю технологією в кожному регіоні України. Хоча традиційне ткацтво мало де практикується, ми хочемо зберегти його для наступних поколінь, адже це одне з надбань нашого українського народу.

Якщо ви або ваші рідні пам’ятаєте, як раніше ткали на Богуславщині та готові поділитися цими знаннями, напишіть нам на aroundus.ngo@gmail.com .

Запис Проєкт «Одяг і традиція. Богуславщина». Експедиція в Дибинці спершу з'явиться на Навколо Нас.

Спогади родички отамана Юхима Цюрупи з Розкопанець. Розповідає Надія Цюрупа

skrynka2012@ — Fri, 19 Jan 2024 23:15:30 +0000

20 Січня, 2024

В отамана Юхима Цюрупи (бл. 1896 р.н.) з Розкопанець було два старших брати: Іван (бл. 1884 р.н.) і Гаврило (1889 р.н.).

У Музеї історії Богуславщини знаходимо інформацію, що Іван Цюрупа брав участь у повстанському русі під час Української Революції і був убитий. Гаврила Цюрупу совєти розстріляли 1938 року в Києві й таємно поховали в Биківні. Дожив до глибокої старості і помер своєю смертю лише наймолодший з братів — отаман Юхим Цюрупа, який у 1920 році боровся на Богуславщині проти більшовиків на боці Української Народної Республіки.

На початку жовтня минулого року ми вирушили в експедицію в село Розкопанці біля Богуслава до родички отамана Надії Цюрупи (Серби), онуки середнього з братів — Гаврила Цюрупи. Перша частина про нашу експедицію за посиланням. А далі пряма мова пані Надії:

«Мій дід Гаврило закінчив Томський державний університет. 1908 року працював писарем в Каїнському міському громадському управлінні (зараз Куйбишеве, Новосибірська область), у 1909–1921 роках — чиновником у Томську в губернській воєнній присутності, в 1913–1915 роках — касиром І рангу Каїнського повітового казначейства, у 1915-му — діловодом, а в 1916-му був призваний у царську армію. У діда було багато землі, урочище Лендівщина — це все було земля мого діда.

Гаврило Цюрупа, 1908 р.

Його брат, дід Юхим, закінчив воєнний заклад і був капітаном… Він був дуже запальний, розбишака, можливо, через те його відправили у воєнне училище… А дід мій Гаврило був дуже спокійний. У 1919 році мій дід Гаврило вертається на Богуславщину. А [брат] Юхим був вже в 1919 році в отамана Зеленого… Батько говорив мені, що Юхим сюди приїхав на Богуславщину із офіцерами-українцями. І тут вони самі по собі були, а тоді приєднуються до Зеленого… Він приїжджав у свою хату, до баби, і залишав коня там, де ліс наш, там було багато дуже калини. Казала баба Ганна, що в нього був білий кінь. І він йшов до баби. Баба каже, вийшов мій чоловік Ілько на вулицю (вони внизу жили, а наша хата нагорі). І, каже, чую, стрілянина. І багато коней. І дивиться, що один кінь без вершника. Він, [Юхим], одного ранив, і вони відійшли. На другий день, говорить, наїхало міліції, червоноармійців цілий двір. Як почали там все шманать, а Юхим сидів з кулеметом у лісі і спостерігав. І якщо що, то, баба каже, як пальнув би по них. Багато робили засідок на нього, але взять його не могли.

Старі люди говорили, що мій дід бандіт, але я не ображалася, я завжди гордилася… Батько говорив, що вони були за самостійну Україну від Росії, і іменно за селянську Україну. І я маленька ставала на стільці, підіймала руку і казала, я буду за вільну Україну, як дід Юхим. І не думала, що таке прийдеться.

Загін Юхима наїжджав у Богуславський, Таращанський район. І у Богуславі його пам’ятали. Бо моя мама колись лежала в лікарні і її визивають. І сидить старий єврей і каже, а де той отаман Цюрупа, чи живий він? Мати не призналася, що родичка, каже, та ні, однофамільці.

Юхим Цюрупа, 1931 р., Польща

Це [на фото] Юхим уже в Польщі. Він перейшов кордон уже, це вже 1931 рік. Він був учасником Першого зимового походу. І мій син почав шукати, чи це правда, чи ні. І знайшов, дійсно, що це правда. Він, сотник армії УНР, — серед нагороджених залізним хрестом Петлюри.

Старший брат їхній Іван, який загинув, мав двох синів — Івана і Гаврила. І хлопці, батько говорить, такі здорові були. І ще був один син Семен, ну це вже в його жінки від іншого чоловіка, бо Іван помер. І ці хлопці ішли з річки в село. Вони йдуть полем, аж тут зарізаний лежить активіст. І ці хлопці позвали людей, а ті на них звернули, і їх заслали, і більше батько їх не бачив. Це вже, мабуть, 1930-ті роки.

[Востаннє] Юхим приїхав на Богуславщину до своєї матері і звав брата Гаврила, щоб він ішов з ним за кордон. Гаврило сказав, у мене одна батьківщина. Це коли дід Юхим, коли вже писав листи, то написав [про це]. І Гаврило не пішов… А в Юхима був товариш, тоже Цюрупа, Сильвестр, Соловей на нього говорили. Він також у нього був в загоні. Тоді вони приїхали на тачанці, розпрягли коней, тачанку вкинули у глибоке провалля, там де зараз ферма у нас. Звали брата, брат не захотів, попрощалися і поїхали. І, вроді, коли вони переходили кордон, то цього Сильвестра застрелили. Юхим там [в Польщі] женився, жінка в нього була німкеня, два заводи в нього було.

Батько говорив, що в часи голодовки дід Юхим передавав сім’ї з Польщі петльовку. Петльовка — це борошно. Рятував від голодовки. І, говорить, дякуючи Юхиму, ми вижили.

А мій дід Гаврило працював рахівником в артілі, потім у шляховій, а у сталінські часи його почали понижувати. Був донос від односельця, що дід Гаврило агітує проти совєтської влади… І 6 лютого 1938 року мій батько проснувся від того, що повна хата міліції, і стоїть його батько у кожусі. На той час матері вже в батька не було, вона, Франя з роду Браницьких, померла, коли батькові моєму було 5 років. Більше про діда нічого не чули, а батько мій його весь час ждав».

Запис Спогади родички отамана Юхима Цюрупи з Розкопанець. Розповідає Надія Цюрупа спершу з'явиться на Навколо Нас.

Богуслав: репортаж з експедиції – родина Яворських та унікальний фотоспадок

Admin — Thu, 30 Nov 2023 15:26:11 +0000

30 Листопада, 2023

«На фото [разом із учасником ОУН Григорієм Фастовцем] мій батько, Яворський Всеволод», — написала нам під дописом про нашу чергову експедицію богуславка Ганна Харченко. Зараз вона псаломниця у храмі Покрови Божої Матері ПЦУ в Богуславі, а до того довгий час працювала завідувачкою дитячого садка біля суконної фабрики в Богуславі.

Ми домовилися з Ганною Всеволодівною про зустріч, і ось ми в затишній квартирі в Богуславі переглядаємо разом з нею старовинні фотографії і документи священничого роду Яворських.

«Батько був сином “ворога народу” — священника. Йому довше, ніж три чи чотири місяці не дозволяли працювати на одному місці. У його трудовій книжці — сорок сім сторінок. Бабуся Ганна Кирилівна Тимошенко теж (як і я) була псаломницею і донькою медвинського псаломника, вчителя церковнопарафіяльної школи. І заміж вона теж вийшла за священника…

Коли в село прийшли совєти, дідові сказали, відречися від церкви, відречися від Бога. Будете мати роботу, будете мати, що їсти, ваша дитина не буде ворогом народу. А він сказав, «від церкви відречуся, а від Бога не можу». І щоб психологічно зламати, його водили голим по селу, поливали всякою гидотою і кидали на нього пір’я. І з ним водили двоюрідного брата мого батька, він був пономарем у тій церкві. І після цього позору хлопчик цей повісився. Діда посадили у тюрму всією родиною, я не знаю, як вони вижили з дитиною. Вони сиділи у 1928-му, а батько мій родився у 1924-му. Дев’ять місяців вони там просиділи. Потім їх випустили, але діда Матвія Яворського заслали…

Мій батько все життя він боявся за нас, своїх дітей. Паску спекти вдома не можна було, яйця красити не можна, анекдот розказати не можна… Про Григорія Фастовця говорили, але тихо. Він на нього казав «Гриша Фастовець».

Батькові, поки його не забрали на фронт, з різних місць приходили посилки від батька із продуктами, з якимись речами, але без зворотної адреси. І коли він виріс, то почув, що його батько на Донбасі, і він поїхав шукати його на Донбас, але не застав».

Вдруге Ганна Кирилівна Тимошенко одружилася зі своїм колегою за фахом, учителем Платоном Трифоновичем Салатою, але його розстріляли 1938 року, під час Великого Терору.

Попри страшне дитинство та воєнні юність і молодість (Всеволод Яворський під час Другої світової служив у музичному штрафбаті Червоної армії), він реалізував себе як талановитий музикант і фотохудожник. Гарно малював і вишивав.

«Грав на семи музичних інструментах. На них він навчився грати сам по бумажній клавіатурі. Після війни він закінчив культосвітнє, а в 52 роки — Кіровоградський педагогічний інститут з червоним дипломом», — каже пані Ганна. Всеволод Матвійович грав на них у місцевих колективах, навчав школярів музики і співів. А ще робив надзвичайної краси світлини — фотопортрети членів родини, пейзажі рідного краю, які прикрашали обкладинки «союзних видань».

Коли ми запитали пані Ганну чи є якісь старі фото родини, вона занесла чотири великих альбоми, кіпи окремих фото. Ми зрозуміли, що знайшли справжній скарб. На них — фотохроніки міста 50-80х років, світлини мальовничих кутків Богуславщини, художні портрети знайомих та родини. Фотограф-самоук не тільки освоїв мистецтво фотографії та особливості роботи з різноманітною технікою, а й сам створював дивовижні образи для фото. Справжньою музою Всеволода була його вродлива дружина Антоніна — він підбирав образи для фотозйомки, сам придумав і шив різноманітні костюми, сукні. Коли передивляєшся фото цієї пари, розумієш, що волелюбсво і не прийняття радянщини залишалось з паном Всеволодом все його життя. І родина — це те місце, де він створював свій яскравий світ на противагу нав’язаній сірості системи.

Ці фото лежали в сімейному архіві Яворських неопубліковані, в них — історія нашого краю і його людей. І ми дуже хочемо, щоб їх побачили ви. Тому відразу придумали і загорілись ідеєю зробити персональну виставку цієї незвичайної людини. Зараз ми за допомогою співробітників Музей історії Богуславщини оцифровуєму цю збірку та шукаємо фінансові можливості для цього.

А пані Ганна розповіла нам не тільки про історію родини, а й багато цікавого про сам Богуслав і його жителів, Цю розповідь ми записали на відео та обов’язково опублікуємо на нашій фейсбук-сторінці, а також на ютуб-каналі https://www.youtube.com/@navkolonasua

Запис Богуслав: репортаж з експедиції – родина Яворських та унікальний фотоспадок спершу з'явиться на Навколо Нас.

Експедиція в Медвин – зустріч з краєзнавцем Петром Гогулею

Admin — Thu, 16 Nov 2023 15:35:05 +0000

16 Листопада, 2023

Краєзнавець Петро Гогуля (1961 р.н.), починаючи з середини 1980-х вивчав визвольний рух на Медвинщині й Богуславщині. Відкрив низку імен учасників Медвинського повстання (1919–1922), а також оунівців, видав у 2014 році разом з Романом Ковалем книжку «Медвинське повстання», а в 2023-му разом з донькою Мариною Гогулею — книжку «Медвинське повстання у фактах, постатях, спогадах».

Ми завітали до нього в Медвин і записали інтерв’ю.

Петро Борисович — корінний медвинець. Його матір Марія Хтодосівна, у дівоцтві Приліпко (1926–2005), пережила Голодомор. Про цю трагедію він не раз чув від рідних, зокрема таке:

«Радянську владу більше називали грабіжниками. З [наших] Гогуль під час Голодомору ніхто не помер, але розказували жахливі речі. Як ішли у центр Медвина на базар і, мати каже, вони ще були малими, то там, де перший участок, де [куток] Денисія, річка текла з [Денисенкового] ставка і впадала в Мирський ставок. І вони, каже, йдуть і бачать, що по ній діти пухлі пливуть. Вони десь там у хащах померли, їх ніхто не ховав, а був великий дощ, і їх [винесло водою] у той ставок».

Марія Хтодосівна з 12 років працювала в колгоспі. Пережила Другу світову війну, була репресована у 1946 році. Її звинувачували, зокрема, у зв’язках з бандерівцями:

«Мати пережила війну молодою дівчиною. Вона розказувала, що спочатку німці були привітними, ділилися їдою, приходили на вечорниці. Не були страшними, як показують в радянських фільмах… А як закінчувалася війна, то додому поверталися ті, хто працювали в Німеччині, і вони бачили, що на Заході живуть люди краще, ніж в СССР і що Україна може жити по-іншому, якщо звільниться від рабства. Тому ці хлопці пішли в ліс, вони мали тризуби на кашкетах… Тоді [до Медвина] повернувся Марушевський, був тут свій ватажок Смоляр, по-вуличному «Жук», він створив партизанський загін. Його вбили в 1946 році, здається… А взагалі на той час у Медвині було чотири колгоспи і хоч у голів колгоспу Харченка, Василенка були сім’ї, але вони вдома не ночували, бо знали, що за ними прийдуть… Повстанці вірили в ідею [відновлення] української державності, готувалися до наступної [великої] війни, але американці все не нападали на СССР, час ішов і цих хлопців переловили. Моя мати з подругами з кутка отримали по вісім років, бо допомагали цим хлопцям заготовляти хліб. Коли вона сиділа з подругами у Володимирській тюрмі, а вище поверхом сиділи українські повстанці-смертники, то вони розтягали одяг на нитки і [за допомогою них] передавали записки. То її подруга Оксана Сарапука казала, що в них такі були вірші, що вони аж плакали. Вони чули, як вночі відчинялися двері, і цих хлопців забирали. [Матір з дівчатами] пішли за статтею «вооруженное ограбление», бо поки вони хліб на полі збирали, а хлопці були при них зі зброєю».

З 1989 року Петро Борисович — один з організаторів панахид за медвинцями, страченими у 1920 році більшовиками.

«У 1989 році вже всі розуміли, що настає крах тієї системи. І вже говорили про те, що при німцях була панахида, відспівували, були священники з Богуслава, автокефальна церква, поминальний обід. Ми спілкувалися з Листопадом Анатолієм Миновичем покійним, з Іваном Степанченком, із Бражниками про те, що вже треба відновлювати цю традицію. Якраз тоді були осередки Руху в Богуславі і в Медвині, і був тісний зв’язок з Київською обласною організацією. У той час ще були живі майже всі родичі, які пам’ятали тих, які там загинули. І вже не можна було створити перепони, хоча бігали парторги, комсорги, кегебісти, це все фіксували, знімали, фотографували. Пам’ятаю, до моєї тещі Валентини Іванівни приходив відставний уже голова колгоспу Василенко і казав, «Валентино, щось там твій Петро не туди бігає. Дивись, щоб він не забіг десь на лісоповал». Але вже тоді на це ніхто не зважав, процеси вже пішли».

У кінці 1990-х удома в Петра Борисовича і його дружини Ніни Борисівни в Богуславі гостював Григорій Фастовець — один з керівників ОУН (б) на Богуславщині під час Другої світової війни.

Ми записали спогади і про цю зустріч — їх неодмінно викладемо на нашому ютуб-каналі.

Запис Експедиція в Медвин – зустріч з краєзнавцем Петром Гогулею спершу з'явиться на Навколо Нас.