Краєзнавець Петро Гогуля (1961 р.н.), починаючи з середини 1980-х вивчав визвольний рух на Медвинщині й Богуславщині. Відкрив низку імен учасників Медвинського повстання (1919–1922), а також оунівців, видав у 2014 році разом з Романом Ковалем книжку «Медвинське повстання», а в 2023-му разом з донькою Мариною Гогулею — книжку «Медвинське повстання у фактах, постатях, спогадах».
Ми завітали до нього в Медвин і записали інтерв’ю.
Петро Борисович — корінний медвинець. Його матір Марія Хтодосівна, у дівоцтві Приліпко (1926–2005), пережила Голодомор. Про цю трагедію він не раз чув від рідних, зокрема таке:
«Радянську владу більше називали грабіжниками. З [наших] Гогуль під час Голодомору ніхто не помер, але розказували жахливі речі. Як ішли у центр Медвина на базар і, мати каже, вони ще були малими, то там, де перший участок, де [куток] Денисія, річка текла з [Денисенкового] ставка і впадала в Мирський ставок. І вони, каже, йдуть і бачать, що по ній діти пухлі пливуть. Вони десь там у хащах померли, їх ніхто не ховав, а був великий дощ, і їх [винесло водою] у той ставок».
Марія Хтодосівна з 12 років працювала в колгоспі. Пережила Другу світову війну, була репресована у 1946 році. Її звинувачували, зокрема, у зв’язках з бандерівцями:
«Мати пережила війну молодою дівчиною. Вона розказувала, що спочатку німці були привітними, ділилися їдою, приходили на вечорниці. Не були страшними, як показують в радянських фільмах… А як закінчувалася війна, то додому поверталися ті, хто працювали в Німеччині, і вони бачили, що на Заході живуть люди краще, ніж в СССР і що Україна може жити по-іншому, якщо звільниться від рабства. Тому ці хлопці пішли в ліс, вони мали тризуби на кашкетах… Тоді [до Медвина] повернувся Марушевський, був тут свій ватажок Смоляр, по-вуличному «Жук», він створив партизанський загін. Його вбили в 1946 році, здається… А взагалі на той час у Медвині було чотири колгоспи і хоч у голів колгоспу Харченка, Василенка були сім’ї, але вони вдома не ночували, бо знали, що за ними прийдуть… Повстанці вірили в ідею [відновлення] української державності, готувалися до наступної [великої] війни, але американці все не нападали на СССР, час ішов і цих хлопців переловили. Моя мати з подругами з кутка отримали по вісім років, бо допомагали цим хлопцям заготовляти хліб. Коли вона сиділа з подругами у Володимирській тюрмі, а вище поверхом сиділи українські повстанці-смертники, то вони розтягали одяг на нитки і [за допомогою них] передавали записки. То її подруга Оксана Сарапука казала, що в них такі були вірші, що вони аж плакали. Вони чули, як вночі відчинялися двері, і цих хлопців забирали. [Матір з дівчатами] пішли за статтею «вооруженное ограбление», бо поки вони хліб на полі збирали, а хлопці були при них зі зброєю».
З 1989 року Петро Борисович — один з організаторів панахид за медвинцями, страченими у 1920 році більшовиками.
«У 1989 році вже всі розуміли, що настає крах тієї системи. І вже говорили про те, що при німцях була панахида, відспівували, були священники з Богуслава, автокефальна церква, поминальний обід. Ми спілкувалися з Листопадом Анатолієм Миновичем покійним, з Іваном Степанченком, із Бражниками про те, що вже треба відновлювати цю традицію. Якраз тоді були осередки Руху в Богуславі і в Медвині, і був тісний зв’язок з Київською обласною організацією. У той час ще були живі майже всі родичі, які пам’ятали тих, які там загинули. І вже не можна було створити перепони, хоча бігали парторги, комсорги, кегебісти, це все фіксували, знімали, фотографували. Пам’ятаю, до моєї тещі Валентини Іванівни приходив відставний уже голова колгоспу Василенко і казав, «Валентино, щось там твій Петро не туди бігає. Дивись, щоб він не забіг десь на лісоповал». Але вже тоді на це ніхто не зважав, процеси вже пішли».
У кінці 1990-х удома в Петра Борисовича і його дружини Ніни Борисівни в Богуславі гостював Григорій Фастовець — один з керівників ОУН (б) на Богуславщині під час Другої світової війни.
Ми записали спогади і про цю зустріч — їх неодмінно викладемо на нашому ютуб-каналі.
