Марія Степанівна Максименко (в дівоцтві Бондаренко) народилася у 1947 році у с. Синиця. Працювала дояркою, з чоловіком прожила разом у с. Лютарі 54 роки. Вона пригадує, як маленькою допомагала матері обробляти коноплі для пряжі: «Як виривали коноплі, в’язали їх пучками, робили з осоки такі перевесла, на річці забивали кілки, щоб рівно ті коноплі покласти і вимочувати. Як вони помокнуть, витягували їх, сушили. Били ті коноплі, а тоді ми їх ногами м’яли коло лежанки на долівці, а тоді мати брала гребінь такий у стілець вставлений, коноплі ним розчісувала. А тоді на веретено чи на прядку пряли. Веретено було для товщої нитки (на вал, з якого скатерті, рушники пряли), а прядка для тоншої нитки (на полотно, спідниці). Нитки мотали, в’язали, а тоді на верстати одівали то вздовж, то впоперек. Мати моя ткала, а я цівки мотала, був такий станочок. Нитки ці, до речі, й красили — бузиною».
Ось як виглядали старовинні елементи одягу на мешканцях Синиці: «Жіночі полотняні сорочки робили з довгим рукавом, з манжетом, вишитим хрестиком, внизу теж вишиті, і уставки, й маніжки, й комір вишиті. Низ сорочки — підтичку — також вишивали. Фартухи були і полотняні, і перкальові, їх тоже вишивали. Спідниці були у складки — чорні, коричневі. Намисто рядків і по шість могло бути. Очіпки були на старих жінках, вони виглядали трохи з-під хустки. Хромові чоботи шили шевці у Таращі і в Богуславі. Свита була коричнева, але не геть тоненька, така дебеленька, з овечого сукна, без коміра, складка була ззаду. Кожухи були чорні — довгі і коротші, білих я не бачила, — згадує Марія Степанівна і додає, – зараз не так, як ми раніше жили. Якби не ця проклята путінська війна, то тільки жить». Зітхаємо. Погоджуємося.
