В отамана Юхима Цюрупи (бл. 1896 р.н.) з Розкопанець було два старших брати: Іван (бл. 1884 р.н.) і Гаврило (1889 р.н.).
У Музеї історії Богуславщини знаходимо інформацію, що Іван Цюрупа брав участь у повстанському русі під час Української Революції і був убитий. Гаврила Цюрупу совєти розстріляли 1938 року в Києві й таємно поховали в Биківні. Дожив до глибокої старості і помер своєю смертю лише наймолодший з братів — отаман Юхим Цюрупа, який у 1920 році боровся на Богуславщині проти більшовиків на боці Української Народної Республіки.
На початку жовтня минулого року ми вирушили в експедицію в село Розкопанці біля Богуслава до родички отамана Надії Цюрупи (Серби), онуки середнього з братів — Гаврила Цюрупи. Перша частина про нашу експедицію за посиланням. А далі пряма мова пані Надії:
«Мій дід Гаврило закінчив Томський державний університет. 1908 року працював писарем в Каїнському міському громадському управлінні (зараз Куйбишеве, Новосибірська область), у 1909–1921 роках — чиновником у Томську в губернській воєнній присутності, в 1913–1915 роках — касиром І рангу Каїнського повітового казначейства, у 1915-му — діловодом, а в 1916-му був призваний у царську армію. У діда було багато землі, урочище Лендівщина — це все було земля мого діда.
Його брат, дід Юхим, закінчив воєнний заклад і був капітаном… Він був дуже запальний, розбишака, можливо, через те його відправили у воєнне училище… А дід мій Гаврило був дуже спокійний. У 1919 році мій дід Гаврило вертається на Богуславщину. А [брат] Юхим був вже в 1919 році в отамана Зеленого… Батько говорив мені, що Юхим сюди приїхав на Богуславщину із офіцерами-українцями. І тут вони самі по собі були, а тоді приєднуються до Зеленого… Він приїжджав у свою хату, до баби, і залишав коня там, де ліс наш, там було багато дуже калини. Казала баба Ганна, що в нього був білий кінь. І він йшов до баби. Баба каже, вийшов мій чоловік Ілько на вулицю (вони внизу жили, а наша хата нагорі). І, каже, чую, стрілянина. І багато коней. І дивиться, що один кінь без вершника. Він, [Юхим], одного ранив, і вони відійшли. На другий день, говорить, наїхало міліції, червоноармійців цілий двір. Як почали там все шманать, а Юхим сидів з кулеметом у лісі і спостерігав. І якщо що, то, баба каже, як пальнув би по них. Багато робили засідок на нього, але взять його не могли.
Старі люди говорили, що мій дід бандіт, але я не ображалася, я завжди гордилася… Батько говорив, що вони були за самостійну Україну від Росії, і іменно за селянську Україну. І я маленька ставала на стільці, підіймала руку і казала, я буду за вільну Україну, як дід Юхим. І не думала, що таке прийдеться.
Загін Юхима наїжджав у Богуславський, Таращанський район. І у Богуславі його пам’ятали. Бо моя мама колись лежала в лікарні і її визивають. І сидить старий єврей і каже, а де той отаман Цюрупа, чи живий він? Мати не призналася, що родичка, каже, та ні, однофамільці.
Це [на фото] Юхим уже в Польщі. Він перейшов кордон уже, це вже 1931 рік. Він був учасником Першого зимового походу. І мій син почав шукати, чи це правда, чи ні. І знайшов, дійсно, що це правда. Він, сотник армії УНР, — серед нагороджених залізним хрестом Петлюри.
Старший брат їхній Іван, який загинув, мав двох синів — Івана і Гаврила. І хлопці, батько говорить, такі здорові були. І ще був один син Семен, ну це вже в його жінки від іншого чоловіка, бо Іван помер. І ці хлопці ішли з річки в село. Вони йдуть полем, аж тут зарізаний лежить активіст. І ці хлопці позвали людей, а ті на них звернули, і їх заслали, і більше батько їх не бачив. Це вже, мабуть, 1930-ті роки.
[Востаннє] Юхим приїхав на Богуславщину до своєї матері і звав брата Гаврила, щоб він ішов з ним за кордон. Гаврило сказав, у мене одна батьківщина. Це коли дід Юхим, коли вже писав листи, то написав [про це]. І Гаврило не пішов… А в Юхима був товариш, тоже Цюрупа, Сильвестр, Соловей на нього говорили. Він також у нього був в загоні. Тоді вони приїхали на тачанці, розпрягли коней, тачанку вкинули у глибоке провалля, там де зараз ферма у нас. Звали брата, брат не захотів, попрощалися і поїхали. І, вроді, коли вони переходили кордон, то цього Сильвестра застрелили. Юхим там [в Польщі] женився, жінка в нього була німкеня, два заводи в нього було.
Батько говорив, що в часи голодовки дід Юхим передавав сім’ї з Польщі петльовку. Петльовка — це борошно. Рятував від голодовки. І, говорить, дякуючи Юхиму, ми вижили.
А мій дід Гаврило працював рахівником в артілі, потім у шляховій, а у сталінські часи його почали понижувати. Був донос від односельця, що дід Гаврило агітує проти совєтської влади… І 6 лютого 1938 року мій батько проснувся від того, що повна хата міліції, і стоїть його батько у кожусі. На той час матері вже в батька не було, вона, Франя з роду Браницьких, померла, коли батькові моєму було 5 років. Більше про діда нічого не чули, а батько мій його весь час ждав».
