У Медвині на кутку Ґедзівка нашу експедиційну команду гостинно прийняли Ніна Андріївна Розсохіна (в дівоцтві Скопенко) 1944 р. н. і Тетяна Ярохвеївна Василенко (в дівоцтві Плаксун) 1946 р. н. Розмовляємо в дворі Ніни Андріївни — неподалік Покровської церкви, відновленої у приміщенні церковно-парафіяльної школи вже за незалежної України. Старовинну ж церкву далекого 1920 року спалили будьонівці, караючи Медвин за антибільшовицьке повстання і за те, що хотіли вільної України.
Ніна Андріївна пам’ятає, як у Медвині в її дитинстві мама обробляла коноплі, з яких пряли нитки, а потім ткали сорочки: «Коноплі сіяли, де була найкраща земля. Вони росли такі величезні, пахли. Вибирали їх, вони сохли, їх несли в ставок, клали на дно і накидали мул. Виймали — волокна зі стеблини мали розділятися. Брали бетельню, клали коноплі і товкли. Тверде — костриця — відпадала. Що лишалося — волокно — скручували у верчики. Тоді чесали. Брали такий стільчик з дірочкою, куди вставлявся гребінь з тоншими, як палець, зубцями. Мама на ньому сиділа, тягнула ці коноплі. З цих вичесаних волокон і пряли нитки».
А ось який одяг носили медвинські жінки у 1940–50-х – в дитинстві Ніни Андріївни і Тетяни Ярохвеївни:
«Для роботи сорочки шили з товщого сукна, а для свята – з тоншого. Більше хрестиком вишивали, вишивали манжети. Де збірка сорочки — була прошва. Витягували 3–4 ниточки, потім голкою збирали в стовпчик зверху і знизу. Прали їх: жлукто брали — зі старої верби, без дна. На дно клали вишні гілочки, потім солому. Скидали туди сорочки, брали луг, лили гаряче на той луг. Сорочки спресовувалися, вода звідти витікала довго. Потім брали ті сорочки на коромисло, як зима, то несли на ополонку до ставка, [як літо], то коло кожного ставка були кладки, кілки.
Були вишиті фартухи. Білий був, з перкалю, вишитий гладдю. Внизу кружевце, а вище квіточки. Плахт вже не носили. Пояси були червоні, писані, з тоненької шерсті. Їх збоку зав’язували.
Носили ґерсет — вишиту жилетку.
Чушку одягали на голову, як ярмулку, тільки вона тверда, сіра, ззаду шворкою стягувалася, а тоді запиналася.
Хустки тернові носили — однотонні, чорні, з шовковими блискучими китицями. Це був крик моди. Були кашемірові хустки, коричневуваті з білими берегами. Була опинальна хустка — здорова, десь 2,5 на 2,5 метри, чорна з білими смужками. Вона не зав’язувалася, а накидалася на плечі. У сніг її носили.
Намиста носили — коралі, дукачі. Коралі були з шістьма разками коралових бусинок. У моєї тітки Ольги було таке різане намисто, а в тітки Марії були й дукачі. Було й шліфоване намисто — з точеними намистинами, темно-червоне. Закінчувалося це намисто такою тканиною в квіточку, зібраною з червоними китицями.
Сережки — плесковаті, золоті.
Чоботи були хромові, все взуття було чорне.
Свити носили темно-коричневі, з брижами, позаду вони роззявлялися. Були і білі, сивуваті свити. Рясні, донизу розширені, внизу мережечка, оздоблені кривульками чи атласом. Чоловіки ще носили чемерки — це такий плащ із сукна з башликом (капюшоном) зйомним, до нього були довгі вуха. Башлики носили у негоду».
Експедицію здійснили в рамках проєкту ГО «Навколо Нас. UA» «Одяг і традиція. Богуславщина», під час якого ми записуємо свідчення старших людей про народний стрій, якій побутував на нашій малій батьківщині, способи одягання, ткацтво, а також збираємо фольклор.
Проєкт «Одяг і традиції. Богуславщина» здійснюється за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
