Ми продовжуємо наші етнографічнні експедиції селами Богуславщини. Сьогодні командна проєкту «Портал крізь століття: Богуславська коляда» зранку і до заходу сонця була у мальовничій Киданівці. Нам вдалося поспілкуватися з шістьма жителями цього села, які поділилися з нами своїми спогадами.
Розповідали про те, як святкували Різдво, як ходили колядувати, особливо дітьми, і як раділи всім гостинцям, якими їх пригощали. Пригадує Люба Соловіївна, яка приймала нас найперша: «Мала ж була, бігали, таку торбину і ото бігаємо. Буває, у кого ото коржики з маком. То ми туди по два, по три рази ходили. А вони нам кажуть: «Ви вже в нас були». А ми та й скажем: «То а ми ще хочемо!» То й дадуть — тим по двойко коржиків, а нам по одному, бо уже ж давали».
Сьогодні ми також почули колядки і щедрівки, які раніше були популярні на Богуславщині. Почули нові для нас версії знайомих колядок. А також вкотре співали щедрівку, частинкою якої ми вже з вами ділилися. «Ой учора із вечора пасла Маланка два качура…» – ця пісня, вочевидь, раніше була дуже поширеною на Богуславщині під час різдвяних свят, ми її чули вже у багатьох селах, втім у дещо різних варіантах.
Та окрім матеріалів про Різдво, традиційних пісень (сьогодні, до речі, казали люди, що щедрівок було значно менше, ніж колядок), святкування коляди, кутю — знову почули багато спогадів і історій про тяжкий голод та репресії совєтів.
Кількома спогадами з нами поділилась пані Ніна з Киданівки. Розповідала про те, як її діда хотіли заслати на Соловки просто за те, що у нього був млин. Щоб лишитися в живих і вдома, він вмовив свого односельця вночі того млина підпалити. Плачучи, розповідала історію про чотирьох дітлахів, які у голод шукали хоч крихту їжі навіть у смітті і дуже просили їсти у бабусі, казали: «Бабо, раніше ж ви давали нам, чого зараз не даєте?» А дати не було чого. Зовсім. Всі четверко померли. Зараз, пригадуючи, каже, мовляв, треба було уважніше бабусю свою слухати і більше її розпитувати.
«Він був у москві, дід Варіон, а там булками годували свині, у нас голод в 33 був, а там годували свині булками. Йому пишуть, шо так і так, Варіон, він же не повірив — приїхав, а тут — страшнючий голод. Його батька закрутили цуркою на животі, бо він не хотів іти у совєтську власть, в колгосп. Крутили-крутили цуркою його, по коліна у воді вони стояли, він там той дід, батько його і помер», – ділиться важкими спогадами пані Ніна.
Пригадувала жінка і про те, що зрадники були і серед своїх: «В нас заложували людей. Такі шпички були, вони у кажду щілинку чпикали, чи немає де в тебе зерна, квасолини, все забирали, геть до грамулічки все забирали». Згадувала і пророчі слова свого діда: «Дід лежить уже такий старий, слабий на лежанці. Та каже: “Степане, побачиш — комуністів поженуть, а церкву вернуть”. Це було три місяці до його смерті. А він каже, шо, тату, комуністів може і поженуть, але церкву не вернуть, всьо вже. А дід каже: “Ой, сину, побачиш. Скоро, скоро це буде”. І він не дожив три місяці. В 91-му році помер».
Почули ми сьогодні і веселу історію про святкування Маланки, коли ті веселощі ледь не перетворилися у «15 діб», за те, що зняли ворота у людей, які не пустили щедрівників привітати зі святом, пригадувала зі сміхом пані Маруся. Також зібрали чимало цінних фото, приміряли старовинні сорочки та отримали в дарунок цінні експонати — фартух та рушник.
Дякуємо Миколі Федоровичу Павліченку за допомогу в організації експедиції.
