На Дешках наша експедиція напередодні не завершилась. Опісля, трішки зарядивши свою техніку, ми поїхали у Мисайлівку. У сільському клубі нас вже гостинно чекав фольклорний ансамбль «Росиночка». І…. планове відключення світла. Та коли нас це зупиняло? Попри відсутність електрики, нам вдалося поспілкуватися з колективом, зібрати дуже цінний матеріал — пісні, абсолютно нові для нас колядки та щедрівки, якими вже згодом поділимося з вами, також ми почули вже і на власні вуха, як це — «співати горяком».
«Ой на річці тиха вода стояла, там Пречиста свого сина купала, а скупавши — в шовковеє сповила»
Напередодні з нами зустрілося семеро жінок: Тетяна Майбах, Галина Бабич, Оля Зоря, Марія Шіяненко, Марія Запорізька, Ніна Духан та Тетяна Півторацька. За кожним з цих імен стоїть великий життєвий досвід, багато пережитого, своя історія, свої спогади. Та є і те, що їх об’єднує. Жінки кажуть — без пісні жити неможливо. І на кожен етап у житті є своя пісня — Різдво, весілля, народження дітей, кохання і, на жаль, війна… Всі учасниці колективу живуть у Мисайлівці, хтось із народження, хтось приїхав до села у юності. Та всі були з дитинства пов’язані з піснею. Хтось співав, бо хотів і придумував пісні з усього, що бачив навколо, когось змушували ходити до шкільного хору. Та, врешті, всі об’єдналися у селі, у колектив, якому вже понад 15 років. Жінки розповіли свої історії життя, більшості з них любов до пісень передалась від матерів.
«Мама в мене дуже багато пісень співала. Тоді були бідні, голі, голодні. Ні топить, ні варить не було чого. Вона, було, рано встає до печі, а топили тоді гарбузинням, кукурудзинням — хто що на городі в себе найде, то вона топить і співає собі. А я лежу на лежанці під рядном, і воно мені так оце все в голову вбилося, що те, що вчора робила, — забулася, а те, що сто років тому назад, то я його пам’ятаю», — розповідає Марія Олексіївна Шияненко.
Спогадами про свою матір поділилась і Марія Михайлівна з Мисайлівки: «В нас в селі був староста якийсь, що видав матір. Вони в зарічок носили партизанам їсти. Там переховувались партизани. Всіх забрали і машиною позвозили у Богуславі, отам вище, що зараз над музеєм. І сортують: кого на розстріл — вниз, кого додому — в іншу кімнату. І матері вагітній показують, щоб йшла додому. А вона: «Ой, мене разом з Мариною [Гризун], бо в нас в одній кошолці їсти. Марину на розстріл, а її додому пхають, а вона кричить, що «нас з Мариною разом».
Пригадали жінки, і як вони ходили колядувати і щедрувати. На старий Новий рік і посипали навіть, але тоді, коли ще видно було надворі, бо після 12 — то вже посипали хлопці. Ходили переважно купками, хто вдвох, хто вчотирьох, а хто і сам, бо ж тоді більше дадуть. Співали і колядок, і щедрівок. Бо співати любили дуже.
В самому клубі, де побували вчора, під світло ліхтариків, познайомились з виробами ручної роботи із природних матеріалів, як от, приміром, солома. Їх виготовила майстриня родом з Мисайлівки Катерина Робак. І у клубі зараз ціла виставка: там і мотанки, і вінки, і дідухи, й іграшки. Тож і без світла доторкнулись до мистецтва, а для вас — зробили і фото.
Ну що ж, три села, три експедиції, історії життя понад 10 людей, спогади про звичаї і традиції святкування різдвяних свят, години записаних матеріалів, нові для нас, але традиційні та автентичні для Богуславщини колядки та щедрівки, зразки традиційного одягу, багато фото, неймовірні емоції для нас та насичений аромат осінніх яблук — так вихідні провела команда проєкту «Портал крізь століття: Богуславська Коляда».
Дякуємо Тетяні Півторацькій за допомогу в організації зустрічі.
