Продовжуємо розповідати про музиканта, диригента, культурного діяча, викладача, фундатора народного аматорського гурту «Коляда» Григорія Джуля, який зробив неоціненний внесок у культурний розвиток Богуславщини. Перша частина статті – про дитинство й юність музиканта, а друга – це спогади Григорія Миколайовича про вертеп у дитячі роки, який вразив його до глибини душі й зачарував мелодикою української народної пісні. Читайте завершальну частину циклу.
Утиски радянської влади. Світанок незалежності, активна громадська діяльність Григорія Джуля
Нині поговоримо не лише про відродження української культури, а й про переслідування та утиски радянської влади. Детальніше нам розповіла дружина Григорія Миколайовича Ольга Іванівна Джуль.
Спочатку, коли студенти училища почали колядували містом, міліція ходила за ними, спостерігала. Вони ж думали, що студенти збираються гуляти, пиячити, дебоширити, а вони лише вітали усіх з Новим роком і Різдвом Христовим. Зрозуміло, що колядників пригощали цукерками, фруктами, домашньою випічкою. Потім усі разом зустрічали Новий рік. Григорія Миколайовича і студентів міліція не затримувала під час колядування, але дуже часто для профілактичної роботи викликали на розмову. Мовляв, не треба з колядками ходити по місту, не треба народні традиції відроджувати у Богуславі. Треба пропагувати соціалістичний спосіб життя, співати про досягнення народу під мудрим керівництвом партії, співати сучасні пісні російською мовою, бо ми всі радянські люди. Вивчайте собі народну творчість у стінах навчального закладу.
Приходили й у клас, перевіряти, який репертуар планує вивчати, чи часом, немає якоїсь забороненої літератури, опитували студентів про діяльність викладача. Був тут у нас такий кагебіст, який сам зізнавався, що стежить за Григорієм Миколайовичем. Мовляв, органи знають, що він на сніданок їв, яку книжку читає, з ким розмовляв, коли і до кого за кордон телефонував, з ким товаришує, про що веде бесіди, чому їздить у Київ, з ким там зустрічається. Навіть деякі викладачі доносили, зводили наклепи, писали свої здогадки, а потім признавалися Григорію Миколайовичу про що писали, деякі навіть каялися.
Сам же Григорій Миколайович на такі утиски не зважав. Завжди казав: «Що має бути, те буде, а нам треба своє робити». Він вірив, що молодь краща за нас, за ними майбутнє. «З ними треба розмовляти, роз’яснювати, вивчати справжню історію, нашу культуру, традиції, відповідати на складні питання, допомагати, підтримувати в будь-якій ситуації». В нього така філософія була.
Студенти завжди з повагою, вдячністю і любов’ю відгукувалися про Григорія Миколайовича. Він ніколи зопалу нічого не робив, завжди розсудливо, обдумано доводив свою думку, пояснював свої вчинки, бачення і відношення. З усіма людьми він намагався знайти спільну мову. Сперечався лише тоді, коли хтось проти незалежності України виступав, зневажав українську мову.
Він особисто був знайомий з прогресивними політиками, дисидентами, діячами культури. Цікавився історією, політикою, подіями в країні і світі, багато читав, слухав багато різної музики, займався фотографією, любив щось майструвати з дерева.
Незалежність України Григорій Миколайович сприйняв з радістю, великим ентузіазмом, із бажанням стрімкого розвитку України. Але не все сталося так швидко, як надіявся, як сподівався… Він був великим оптимістом і ніколи не втрачав віри у процвітаюче майбутнє незалежної України.
У 1990-х роках Григорій Миколайович був активним учасником «Товариства української мови та літератури». Тут, у Богуславі був осередок всеукраїнської спілки. Товариство збиралося у Будинку культури. Багато людей з міста і району до нього долучилося. Вони їздили у Київ, на установчу конференцію, на проміжні збори, різні заходи. Богуславський осередок проводив активну роботу: обговорення статей, поточних ситуацій, зустрічі з політиками, письменниками, діячами культури, проводили музично-літературні вечори. Виступали з колядками, веснянками, українськими народними піснями, козацькими піснями в районі і області. Залучали до таких виступів лише повнолітніх студентів, членів товариства, вчителів району, поетів, музикантів. Товариство співпрацювало з близькими по духу партіями. Брали участь у відкритті памятника у центрі Медвина, їздили на заходи у Холодний Яр…
Однією із незабутніх акцій був «Ланцюг Єдності». Богуславці стояли на трасі біля Канева. Для поїздки ледве змогли орендувати автобус. Усім транспортним підприємствам було заборонено виділяти автобуси активістам для поїздок. Комуністична влада всіляко перешкоджала організації політичної акції. Вони боялися зростаючої сили народу, його згуртованості і сили. Того дня йшов мокрий сніг, віяв холоднючий поривчастий вітер, але настрій був піднесений, ніхто не скаржився, передчувалися майбутні зміни у країні. Григорій Миколайович у той момент був взагалі в Івано-Франківську. Телефонує нам і питає: «Я стою у Ланцюгу тут у Франківську, а ви де стоїте?! Ви відчуваєте мою руку?» Відчуваємо!!!
Ми прожили у шлюбі 46 щасливих роки. Я дякую долі за кожень день, прожитий з Григорієм Миколайовичем. Він був коханим чоловіком, люблячим батьком і дідусем, мудрим, справедливим вчителем і вірним другом. Він вірив у людей і дуже любив життя. А понад усе він любив Україну, її мову, літературу, традиції, народні пісні, сам завжди співав і навчав співати інших.
Творча діяльність у Богуславі. Заснування «Коляди»
У Богуслав Григорій Миколайович приїхав із друзями-випускниками. Автобус зупинився на площі (біля танку), і першим у місті вони зустріли Анатолія Лойфенфельда. Анатолій Юхимович здогадався, що це приїхали молоді вчителі у педучилище і музичну школу. Він познайомився з новоприбулими, провів їх в училище, запросив приєднатися до духового оркестру в клубі суконної фабрики, яким він керував. З того дня розпочалася їхня багаторічна міцна щира дружба і співпраця.
На той час вересень — це місяць допомоги колгоспам. Студенти працювали у садках, на полі чи току. Викладачі їздили на роботу разом із студентами. У таких обставинах швидко можна пізнати людей, хто чим дише, на що здатний, як поводить себе у нестандартних умовах, чим цікавиться.
В училищі Григорій Миколайович викладав диригування, хоровий клас. Наприкінці жовтня Григорій Миколайович запропонував студентам четвертого курсу вивчити колядки і щедрівки, щоб привітати студентів і викладачів з Новим Роком і Різдвом Христовим. Студенти підтримали цю пропозицію і збиралися на репетиції у позаурочний час. Відтоді щороку колядники ходили з колядками по Богуславу, сповіщали про народження Христа і настання Нового Року.
За сценарієм, який склав Григорій Миколайович, у дійстві брали участь колоритні персонажі: міхоноша, дід з козою, яка помирає, а потім оживає від цілющої сили музики… Це символ Різдва — все старе повинно згинути, а нове народитися. Коза танцювала кілька танців: танго, польку. «Красуня» Маланка (роль виконував хлопець) — незграбна дівчина, що доїть козу в решето, і її коханий Василько (роль виконувала дівчина). А ще сварливі циган та циганка, скупий єврей, хитрий чорт, козаки, засівальники — усі вони співали колядки, щедрівки, виконували свої ролі, супроводжували сценки піснями, танцями.
Перших 2 роки колядували тільки в училищі. Потім різні підприємства почали запрошувати гурт для привітання своїх працівників. Пізніше, вчителі училища окремо запрошувати колектив, щоб заколядували їм вдома, привітали родину, подарували дітям подарунки. Пам’ятаю, одного року, так було багато замовлень, що довелося розділитися на дві групи. З однією ходив Григорій Миколайович, а з другою — Зоряна Володимирівна Трачук.
Назву «Коляда» колектив одержав, коли виборювали звання Народного. Незмінним акомпаніатором колективу був Віталій Петрович Миляновський. Тоді ж директор училища М. В. Полочанський «Коляді» виділив кошти на костюми. На той час не можна було просто так десь їх купити. Григорій Миколайович поїхав до співака і депутата Дмитра Гнатюка за сприянням у виготовленні костюмів. У театральній майстерні м. Києва «Коляді» пошили костюми.
Крім колядок і щедрівок, Григорій Миколайович з гуртом розпочав вивчати українські народні пісні, козацькі, патріотичні пісні сучасних композиторів, веснянки, гаївки з рухами та іграми.
Треба сказати, що у 70-ті роки усе українське переслідувалося, замовчувалося, не підтримувалося. Григорій Миколайович сповна відчув це на собі. Його викликали на профілактичні бесіди, збирали усякі наклепи, висували підозри у неблагонадійності, розповсюдженні антирадянської літератури. Переконували, щоб він вибирав російськомовний, радянський репертуар для студентів і колективів. Кілька разів таємно проводилися у квартирі обшуки. Шукали заборонену літературу, самвидав, брошури, листівки. Вимагали, щоб давав свідчення про зміст розмов і зустрічей з відомими письменниками, політиками, погрожували сім’ї. Та Григорій Миколайович завжди непохитно дотримуватися принципів — честь, совість, твердість слова.
У 80–90 ті роки стало трохи легше, створювалися різні організації, товариства. Люди сміливіше могли висловлювати свої думки, незгоду з діями партії, керівних органів. Все більше організовувалося самодіяльних мистецьких колективів.
«Коляду» запрошували у Київ вітати управління освіти. Разів 10 виступали у Музеях народної архітектури с. Пирогово, у Переяславі. Щороку «Коляда» їздила у Коломию, Івано-Франківськ. У Львові брали участь у фестивалі «Карпатія». А ще Яремче, Луцьк, Тернопіль. Щороку «Коляда» брала участь у «Студентській Коляді», що проводилася в Інституті бізнесу і права.
За 50 років у Богуславі Григорій Миколайович працював з багатьма колективами. З Ю.М. Задоєю, який був керівником чоловічої Капели бандуристів при Будинку культури, а Григорій Миколайович в нього був диригентом. В училищі, крім «Коляди», керував хором шкільного відділу, хором вчителів училища. А ще хором вчителів району при Будинку культури. Також він працював у с. Мисайлівка аж 16 років, хор отримав звання «Народного колективу». Акомпаніаторами були М.В. Випусток, пізніше І.І. Сабов. Дуже важко було там працювати. Розповідав, що, бувало, приїздять на 6 годину, а хористів немає – їм треба корову подоїти, нагодувати худобу, вечерю для сім’ї приготувати. На 8–9-ту годину сходяться. Тому це все було дуже складно. А як поїздка на концерт якась була, то і взагалі було таке, що чоловіки з автобуса витягали своїх жінок-учасниць. Ще Григорій Миколайович працював на газокомпресорній станції. Тоді керівником був П.В. Стецишин, колектив у них великий і жодної самодіяльності. Хоча на той момент вже й не прийнято було щось таке робити у колективах. Але він все-таки, хор організував і запросив Г.М. Джуля і В.П. Миляновського керувати самодіяльністю.
Григорій Миколайович Джуль відновив традицію колядування у Богуславі, відзначення концертами “Шевченківських днів”, Свята козацької слави, запровадив козацький тост «Будьмо! Гей!» тощо. Багато років все, що б у Богуславі не робилося, не огранізовувалося, без Григорія Миколайовича і його колективів не обходилося.
