Цікаві спогади записали під час експедиції у селі Чайки від Марії Ничипорівни Рибалки (Мальченко) 1936 року народження.
Марія Ничипорівна розповіла про те, як раніше пряли за її дитинства:
«В сім’ї нас було п’ятеро, то двоє малими померли, а один уже підлітком. Я прясти почала змалку, зразу після війни, як тільки в школу пішла… Сіють коноплі. Плоскінь уперед вибирають, це такі коноплі, що немає насіння на їх. А матірка остається, що сім’я на ній. То з того сім’я роблять молоко, щоб дітям було, бо німці скотину позабирали, нема чим годувать дітей. У Дибинцях горшки робили і в тих горшках м’яли сім’я і робили молоко, наливали в кашу і так годували нас. Тоді ці коноплі несуть до річки, до Росі, у річці намочують їх на дві неділі. Отакі горсточки в’яжуть і їх кладуть у воду, й накидають землею. А коли ці коноплі повідмокали, витягають їх на плечах на берег… Розставляють їх, посушать, приносять додому. А тоді такі бетельниці — таке коліно з язиком — і в цій бетельниці б’ють коноплі. Вилітає тирса така. А тоді терницею труть волокна, які лишаються. Тоді збираємося в когось в хаті або в себе вдома, мнемо ті волокна ногами, щоб нитка була м’яка. Вим’яли, а тоді ставимо в стілець гребінь і тією гребінкою вичісуємо ту мичку, так ми називали її. А тоді щіткою вичісуємо, щоб не було тирси. А потім прядемо. Було таке моловило, й на нього з веретена намотують, рахують, скільки там ниток. Виходить нитка, яку білять у дерев’яних жлуктах, які з верби робили. Тоді гріємо у дибинських горшках воду, заливаємо її у жлукто, пересипаємо попелом, бо мила не було, камінці туди кидаємо. А тоді знову вертушка, на неї одягаємо повісма і мотаємо нитки на клубки. Несемо їх до ткачів. А тоді полотно вибілюємо, розкладаємо понад річкою. Тоді, було, що люди самі понад річкою. Зараз понад річкою мало ходять, хіба на якісь дачі, а тоді, як білили, [багато людей було]. У воду вмочаємо і завжди кладемо на одну сторону. То з одної сторони воно сіре получається, а з другої біле. А тоді аж з того полотна шили сорочки”.
Про умови праці в колгоспі:
«В колгоспі було таке при цій совєтській власті: як не виробиш мінімуму, триста трудоднів, то не входе тобі году стаж. Якщо я сьогодні на роботу не пішла, а призначать мені три гектара буряків, щоб я їх сполола, то мене штрафують. Мені треба на роботу йти, а діти ж малі… Я зразу ходила в молодіжну ланку, по 16 чоловік було у ланках, їх було 12. Ніхто грошей не платив, давали по 300 грам пшениці на трудодень. А ту пшеницю віддай у колгосп, бо заготівля. І гроші, по 20 копійок — їх теж туди треба.
У 1947 році, після війни, була така ж голодовка, як в 1937 році. Теж люди вмирали, пухли від голоду. У Дибинцях є таке провалля, де біла глина була. То батько каже мені, хочете в школу ходить, беріть глину та йдіть у Карапиші, вторгуєте та купите бумаги, такі листки бумаги були, та з них робили зошити».
Про старовинну дерев’яну Миколаївську церкву середини ХVIII століття в селі Чайки:
«Церква була дерев’яна. Після війни зробили з неї комору, там мололи дерть, ферма тут була у нас. Поли вільхові позривали, церква була як в Розкопанцях. А тоді взяли хлопці-комуністи та запалили її. Серед білого дня, ми працювали на полі, а тоді дивимося, щось таке полум’я сильне в Чайках. Приїхали ми туди, а ніхто її не гасить».
Вже за незалежної України на місці спаленого у 1980-х роках храму поставили новий, з каменю й цегли.
Ще ми записали від Марії Ничипорівни колядку «Ой демноє народження Божого Сина» та те, що вона чула про Голодомор 1932–1933 років від батьків.
