«…Не було ж нічого. Лушпайки не було з картоплі, щоб з’їсти! А воно, бідненьке, я оце зараз наче бачу, сидить за столом, облизує пальчики і плаче: «Мамо, я їсти хочу». Так воно за тим столом і вмерло. А де ж те їсти, як нема. Немає нічогісінько в хаті. Одна сіль» [с. Дибинці].
Сьогодні, 26 листопада Україна вшановує пам’ять жертв страшного геноциду — Голодомору 1932–1933 років і масових штучних голодів 1921–1923 і 1946–1947 років.
Голодний терор не оминув і Богуславщини. Сьогодні ми поділимося з вами історіями сімей, які пережили страшне лихо, та розкажемо про тих, хто був убитий російським радянським режимом, за те, що був українцем.
«Робилося страшне, вигрібали останнє з хатів, — пригадує пані Ніна, з Киданівки. — Жила жінка з чотирма дітками. А вона померла, заболіла. А дітки осталися. Вони прийшли сюди до баби, до Марії. Та по закутках лазять, шукають їсточки: «Ти, бабо, каже, давала, а тепер чого не даєш?». Ужас…. четверко всі повмирали. Це моєї свекрухи та племінники, тоді ж вони повмирали. Тоді дуже багато їх помирало. Там, де баба жила моя, була жінка, в неї дитинка померла, то вона її з’їла».
Більше того, розповідає жінка, поки в Україні люди буквально вмирали від голоду, у росії хлібом вигодовували худобу: «Він був у москві дід Варіон, а там булками годували свині. У нас голод, у 33 році був, а там — годували свині булками. А йому пишуть про це. А він не вірив. Приїхав він, він же не повірив, приїхав. А тут — страшнючий голод».
І від того голоду помирали люди, маленькі діти. Хліба доводилось випрошувати, їсти його так, щоб ніхто не бачив, ховатися. Це якщо він був. Бо здебільшого не було нічого. Катерина Свиридонівна, із Семигір, пригадує, що всі її старші брати і сестри померли у 1933 році, всі померли від голоду: «У матері було дітей багато, 12 душ. І вони всі в Голод, в 33-му померли. Тут, в Семигорах. Мати тут жила. Казала — неврожай страшний був, геть неврожай був, нічого не було. Було, що і забирали в людей — в кого корова, то теля могли забрать. А в неї нічого геть не було, що брати. А дітей було 12. Всі померли. Одна мама залишилась… І у 47-му році було дуже важко… Але, було, мати приносить з колгоспу харчі, там давали. Там котелочок супу і по шматочку хліба. У 47-му голод був, але невеликий. У 33 році дуже великий був, у 47-му — ні. Знаю, що хліба ходила просити. А мати, було, принесе, то вона ділила — і на ранок, і на вечір. А тоді покладе на стіл та й каже: «Не їжте до обід, бо он Бог бачить, то по руках буде вас бить». А я заховаюсь під стіл, достану той кусочок та і з’їм».
Михайлу Федоровичу із Дешок йому йшов шостий рік, коли був Голодомор. Розповідає, що з його родини ніхто не вмер, але добре пам’ятає, як помирали люди в селі. І також добре пам’ятає, як у людей забирали все. І забирали ж «свої», люди із села, прирікаючи своїх же односельців на страшну, голодну смерть: «… Все забирали геть тоді. Ходили. Сільські люди! Не чужі ж якісь! Ото якогось дадуть із району, начальника, він приїде, підберуть ото таких… як і тепер. І ото ходили з такими штричками, шукали скрізь. По дворах, де, може, люди позакопували, чи щось десь зробили. А в нас такий дядько один був — сало осталось в нього — і де його діть? Підвісив на виводі попід горищем, у мішку. Ті вилізли, дивляться — горище пусте, зерна нема, нічого нема. І так воно лишилось у нього. Не забрали. Я вже як оженився сюди, то вже теща і тесть мої розказували, що оці сільські люди забирали оте зерно все, звозили кудись, а тоді забирали собі. Ховали вночі його».
Бувало, каже, що забирали останнє, прокрадаючись до будинку: «Мій батько робив у Богуславі на суконній фабриці. То там їм давали пайок — борошно. То ми ше трохи жили. Ото мати напече з того борошна коржів, ми поїмо, а борошно що лишилось — заховає над грубою. Нас веде до діда, а сама — у колгосп, на роботу. Приходить в обід додому — бачить, що хтось одчинив вікно — брудні сліди від вікна, по ліжку, на підлозі — і хтось те борошно забрав. І дід же лісником робив, то жив непогано. То і ми трохи жили. А так було… Ішов хлопець, я помню, років йому може 14–15. Просив же їсти теж. То мама дала йому печеного буряка. Він пішов до лісу берегом, до криниці, з’їв, видно, того буряка, там напивсь води і там так і лишився. Люди поховали тоді».
Але навіть і поховати своїх рідних, які померли від голоду, спричиненого радянським геноцидом, могли не всі, розповідає 97-річна Надія Тимошенко, із села Дибинці: «Батько помер в 33-му. Хотіли, щоб він ходив людей грабувати ще з одним, а він не пішов. Заховався. А тоді прийшов додому та і каже: «Сядь на скрині та дивись у вікно, як будуть до мене йти, то щоб ти сказала». А сиджу та і кажу: «Тату, йдуть! Йдуть по тебе!» А де ж діться? Нема де діться! То він у скриню заховався. А вони ж давай шукати кругом. Шукають — нема. Вони до тої скрині, а він там. Та й забрали його. У міліцію. Там захворів на тиф. Забрали у лікарню. А він в тій лікарні вмер. Там же теж їсти не було чого. Пішла мама провідувать, а його нема. А він — у ямі. Викопали і кинули туди 10 душ, в чому були, на купу. В лікарні, в Богуславі. Та так і не витягла. Не бачили ми його і не ховали».
Помер в голод і батько, і брати Надії. Вижили тільки вони з матір’ю. Зараз і досі не знає, як тоді вдалося вижити: «Ходили на гору — липи листя чухрали. Там мама сушила на лежанці, а тоді м’яла, а тоді туди водички та такі млинчики робили. До Росі мене водила, вже я сама осталась, там рибу ловили, така маленька була, то я не знала, що робити, хапала її з усім, з кишками, без солі, без нічого їла. Мама на мене кричить, каже — вмреш, бо ти ж нічого не їла. Акацію білу чухрали, їли. Не було чого їсти».
А навіть те що було, що ховали, аби хоч чимось нагодувати дітей — знаходили і відбирали. І знову ж таки, забирали свої, розповідає Надія Тимошенко: «Вигрібали з погребів, з льохів геть усе: де яка картоплина, соломина, зернина. Якось ми на печі полягали, а мама під нас висипала пшона, кілограмів три чи чотири казала. А поліз чоловік і вигріб з-під нас те пшоно. Мама плаче, каже: «Нехай буде діткам». Забрали те пшоно. Все до чиста забирали. Одна вода і сіль у хаті. Більше немає нічого… А забирали ж наші. Свої, дибинські. Зараз ні одного його немає. А діти їхні пооставалися. Бо вони своїм дітям понабирали. То діти їхні є».
Щоб вижити, ділилися останнім шматочком хліба. І ось ця риса — віддати останнє, аби допомогти, здається, в українцях і зараз проявляється десь на генетичному рівні. Ганна Антонівна Наріжна, з Івок, пригадує, як завжди, будучи маленькою дитиною, пригощала батька хлібом: «У 33 році же голод був. То мій батько поїхав у Сквиру зароблять, щоб сім’ю покормить. І мене взяв туди, малу. Там у садік я ходила, помню. То я вдень там, а на ніч — він бере мене у гуртожиток. Там завод гуральний був… Горілку варили. Картоплю клали у такі кагати. То це батько там цю картоплю заготовляв на зиму. То я помню, шо оце була в садіку в тому, в ті голода. Там давали по кусочку хліба. А я ввечері принесу кусочок хліба та й батькові даю, він же там у столовій кормився. Та плачу, кажу — візьміть од мене хліба. Батька угощала тим хлібом, це помню таке».
Здавалося б, нині таке не може повторитися. Але і зараз ми щодня бачимо та відчуваємо російський терор, через який гинуть українці від холоду і голоду, від обстрілів, ракет і тортур.
І сьогодні ми хочемо сказати всьому світові, що ми пам‘ятаємо! Ми не пробачимо! Ми помстимося за кожне життя, яке відібрали, за кожен спалений колосок і за кожну сльозу. А імперія — впаде. І ненажерлива країна-сусід дорого заплатить за все зло, яке вона чинила століттями.
