Субота, «бабине літо», 25 градусів тепла у жовтні — чудова нагода, аби поїхати у етнографічну експедицію селами Богуславщини! Власне, це команда ГО «Навколо нас. UA» і зробила, проклавши собі шлях одразу у два села — Розкопанці та Тептіївку.
У Розкопанцях мали познайомитися з чоловіком, який грає на багатьох музичних інструментах. Втім, цього разу нам познайомитись не поталанило, але вдалося насолодитися і зафільмувати чудові осінні сільські краєвиди Богуславщини.
Тож, не втрачаючи ентузіазму, наша експедиційна команда попрямувала у Тептіївку. Там ми мали завітати до двох людей: 92-річної Тетяни Федорівни Кравченко та сина тептіївського майстра-ложкаря Михайла Лазаровича Царенка Петра Михайловича.
Спочатку ми приїхали до Тетяни Федорівни, нас зустріла також її донька, пані Ольга. Народилась жінка у селі Карандинці, батьки її працювали у колгоспі. Розповідає, що під час Другої світової війни, «при німцях» згоріла хата. Працювати Тетяні Федорівні довелося з 11 років, саме в цьому віці пішла в ланку, в колгосп. До війни вдалося закінчити 3 класи, а після — закінчити четвертий у вечірній школі, а далі ходили на роботу.
Попри те, що Тетяна Федорівна говорила, що мало пам’ятає, розповіла нам багато цікавих історій та спогадів, а також заспівала різних пісень: весільних, випроводжальних та з різдвяного циклу.
Співати, пригадує бабуся, навчилась від свого батька: «Було співаємо із батьком, а піст, мати лає. А батько каже «Тягни, дочко, вгору! А мати, було, нас лає, що ми співали». Пісня залишилась з Тетяною Федорівною і в дорослому віці. Адже вже коли вийшла заміж, переїхала у Тептіївку і почала працювати на фермі, звідти їздили з колективом співати в Пирогово, там відтворювали весілля і співали українські народні пісні. «То це тільки того світу і побачила, що поїздила у Пирогово», — пригадує бабуся.
«Сядьмо, мамо, пожурімося, сядьмо, мамо, пожурімося. Усім добром поділімося. Тобі, сестро, діжка з кислицями. Мені, мати, скриню з спідницями. Тобі, мати, веретенечко, тобі, мати, веретенечко. Мені, мати, полотенечко. Устань, мати, в суботу раненько, устань, мати, в суботу раненько, вимий мені головку сизеньку. Більш ти мені та й не митимеш, більш ти мені та й не митимеш, білих ручок не ломитимеш», — такою весільною піснею поділилась з нами Тетяна Федорівна. Також розповіла і про традиції святкування весілля, про своє весілля, показала весільні світлини, а також — весільну сорочку, яку вишивала власноруч, та пояс, який навіть передала нам для збереження та відтворення. Розповідь Тетяни Федорівни про весільні традиції можна перегляну за цим посиланням.
Крім того, поділилась Тетяна Федорівна і спогадами про святкування циклу різдвяних свят, розповіла, що готували, як колядували, як прикликали Мороза, щоб почастувати кутею, та вшановували рід та поминали близьких. Кутю готували з рису та узвару. Ставили на покуті і клали сіно. А тоді дивились туди — який волос в тому сіні був, таку можна було держать скотину. Також, пригадує Тетяна Федорівна, як до столу кликали предків: «Мати кликала. Казала: «Приходьте на кутю, беріть всю свою родину та приходьте до нас на кутю». На ніч кидали на столі все, що їли, не прибирали, все на столі стояло до ранку. А як мати кликала, то свічка горіла і плигала. На стіні видно було палички, наче приходили. Бог його знає, чи воно правда, чи не правда». Більше дивіться у нашому відеорепортажі.
Поговорили ми і про святкування Великодня та про поминальні дні: «Раніше на проводах не було попів же, то баби самі правили, бо тоді ж не можна було при Радянському Союзі». Цікаво, що у Карандинцях проводи є ще і на свято Усікновення. Водночас така традиція не притаманна іншим селам Богуславщини: «Раніше, було, обід варили там. Ходили попід хатами баби, збирали харчі та варили їсти. Всі приходили, все село, стелили рушники та на рушниках сідали й обідали на кладовищі. Тільки в Карандинцях таке. Кожен рік 11 [вересня]. Дітей окремо, а старих окремо садовили. Не кидають і зараз правлять там. Церкви там нема, каплицю зробили».
Ще розповідала Тетяна Федорівна про ремесло, яким займалась — пряли з конопель, які власноруч сіяли, а потім ткали різні вироби. Навіть вдома був спеціальний верстат. Детальніше про це та навіть більше — буде у відео, яке ми вже готуємо для вас.
Далі вулицями осінньої Тептіївки вирушили до Петра Михайловича Царенка. Він — син майстра з ложкарства. До слова, село Тептіївка — справжнісінький осередок цього ремесла.
Михайло Лазарович Царенко — заслужений майстер народної творчості України, визначний митець традиційного народного мистецтва. Пан Михайло виготовляв різні вироби з дерева, але передусім — ложки — козацькі, жіночі, дитячі або ж чайні, розливні. Його вироби зберігаються у багатьох музеях України та за кордоном у приватних колекціях. Крім того, пригадують син з невісткою, робив ще й іграшки для внуків та меблі. І все ручними інструментами! Попри те, що це була справа життя майстра, коштів він на цьому майже не заробляв і працював у селі на водокачці. За те, що відмовився працювати у колгоспі — у нього забрали частину городу, а до його хати приходили вчителі з дітьми зі школи із криками «Ганьба».
Ремеслу ложкарства його навчив сусід. А потім і сам Михайло Лазарович, окрім безпосередньо майстрування, навчав цьому мистецтву всіх охочих з різних куточків України. У нашій експедиції, як майструвати ложки, нам показав син Михайла, ознайомив з батьковими інструментами та разом зі своєю дружиною показали вироби батька, які ще лишились, адже більшість із них стали подарунками для людей.
На цій подорожі і завершилась наша субота, а вже у неділю ми вирушили у Туники та Медвин. Про це ми вам теж обов’язково розкажемо. А про ремесло ложкарства — чекайте атмосферне відео.
Дякуємо за допомогу з організацією зустрічей старості села Людмилі Іванівні Руленко.
