«Коли Григорій повертався з таборів, його зустрічали всім селом. Є фото. Так його любили й поважали. Скільки людей з ним було в підпіллі, а він нікого не видав. Вони, [колишні підпільники], прожили нормальне життя до старості», — згадує про одного з очільників ОУН(б) на Богуславщині Григорія Йосиповича Фастовця, його рідна сестра Марія Йосипівна.
Ми побували в селі Туники на кутку Лузани, біля батьківської хати повстанця й записали спогади племінника Володимира Миколайовича Гніденка та сестри Марії Йосипівни Фастовець, а також відсканували унікальні світлини цієї родини. А ще Володимир Миколайович пригостив нас медом власного виробництва, адже Фастовці з покоління в покоління тримали пасіку, яку, до речі, йому передав дядько Григорій Йосипович.
Фастовці були роботящою селянською родиною з добрими статками, великим наділом землі, лісом, чималою пасікою, просторою хатою, великим господарством. Майже все це забрали під час колективізації, дід Йосип віддав усе добровільно, щоб уберегти життя собі та родині. «Навіть клуню розібрали й перенесли», — каже Марія Йосипівна. Під час голодомору Йосипу Фастовцю вдалося сховати у лісі кілька мішків із зерном. Поночі він ходив у ліс, відкопував, брав частинку і вдома пекли хліб. Рятувалися ним самі та давали людям, які безсилі приходили попід хату. Під час Другої світової війни родина переховувала від німців єврейку.
Син Йосипа Григорій Фастовець успішно закінчив школу № 2 в Богуславі, дуже цікавився українською історією, культурою. Під час Другої світової 18-річний Григорій Фастовець став до лав українських націоналістів. З наближенням совєтського фронту поїхав на Захід.
«Був час, коли не знав що робити у підпіллі, то він поїхав на Захід запитати. Йому радили виїжджати з України. Він ще зі школи знав дуже добре німецьку мову. Жив певний час у Західній Європі, був в Італії. Але дуже любив Україну, підробив документи і в 1945-му повернувся. Його одразу забрали в армію і там вже викрили. Мабуть, не дуже підробив документи…»
Під час катувань він не викрив учасників підпільної мережі ОУН на Київщині та зумів приховати свою біографію провідника. 1946-го чоловіка засудили до таборів суворого режиму, де на нього чекали нелюдські роботи на лісоповалі, після чого він ще перебував на засланні Казахстані. Загалом у неволі пробув 10 років. Та навіть у тих умовах Фастовець турбувався про свою родину та надсилав матері допомогу, про що свідчать дбайливо збережені неї поштові квитанції.
Після таборів чоловік вивчився на інженера, оселився у Каневі, де як інженер будував Канівську ГЕС, одружився. Роки поневірянь не стерли в ньому історичної пам’яті. Григорій Йосипович склав списки односельців, загиблих від Голодомору, адже й сам дев’ятирічним пережив цю трагедію та втратив родичів. Писав вірші, любив ходити до пам’ятника Тарасу Шевченку.
Реабілітовано борця за незалежність України майже через чотири десятиліття після таборів і заслання. Згадує Володимир Миколайович: «Позвали Григорія Йосиповича в Київ на Володимирську, де СБУ. Він подумав, що щось нове про нього дізналися і знову посадять. Я поїхав з ним і вже, про всяк випадок, попрощалися, але сиджу і жду його. Коли виходить і сміється, каже, реабілітували».
У середині 1990-х років Григорій Йосипович приїздив на запрошення працівників Музею історії Богуславщини, родини Петра Гогулі й Ніни Левченко до Богуслава, де багато розповів про свою участь в ОУН (б). Ми зустрілися також з Петром Гогулею, який добре пам’ятає ту розмову, та записали з ним інтерв’ю про націоналістичний рух на Богуславщині та Медвинщині. Цей матеріал ми обов’язково опублікуємо.
