Сьогодні, у час повномасштабної російсько-української війни, як ніколи важливо зберегти ті речі, які визначають нашу ідентичність. Це стосується і матеріальної, і нематеріальної культурної спадщини. Ворог стирає з лиця землі українські міста, села, руйнує музеї, викрадає і знищує культурні пам’ятки. Тобто, прагне вирвати те коріння, з якого розростається міцне дерево українського духу. Тому першочерговим завданням музейників, етнографів, фольклористів та етномузикологів є фіксація, збереження та популяризація усіх проявів традиційної культури. Вагомість цієї справи розуміють науковці, члени громадських і благодійних організацій, небайдужі активісти й інші. У час, коли наука відчуває брак коштів на фінансування досліджень, вкрай актуальною є співпраця представників бізнесу та зацікавлених у збереженні нашої матеріальної та нематеріальної культурної спадщини осіб.
Саме тому завдяки підтримці фонду «Партнерство за сильну Україну» упродовж травня–липня 2024 року громадська організація «Навколо нас. UA» у межах проєкту «Одяг і традиція. Богуславщина» провела 37 експедицій селами колишнього Богуславського району. Її метою була фіксація відомостей про традиційний одяг, притаманний Богуславщині, пошук елементів традиційного строю задля подальшого оцифрування й оприлюднення для широкого загалу. Учасниками експедицій були 5 науковців (фольклористів, етнологів, етномузикологів). Керував експедиційною групою відомий колекціонер, кандидат історичних наук, директор Центру фольклору та етнографією Навчально-наукового інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимир Щибря.
Загалом обстежено 35 населених пунктів (Ісайки, Дибинці, Вільхівець, Семигори, Москаленки, Половецьке, Біївці (Момоти), Хохітва, Поташня, Розкопанці, Мисайлівка, Калинівка, Тептіївка, Дешки, Туники, Шупики, Карандинці, Саварка, Лютарі, Синиця, Дмитренки, Коряківка, Чайки, Матаївка, Красногородка, Киданівка, Щербашенці, Богуслав, Медвин, Софійка, Побережка, Яцюки, Івки, Бородані, Миколаївка). Під час експедицій було опитано понад 100 респондентів, у гендерному розрізі більшість складали жінки, у віковому – люди переважно 1930–1940-их рр. народження. Найстаршим респондентам, із якими вдалося поспілкуватися, виповнилося понад 95 років. Це, зокрема, Підлужний Михайло Федорович із села Дешки Тептіївської сільської ради Богуславської ТГ (1928 року народження), Ворона Уляна (Оляна) Панасівна із села Москаленки Москаленківської сільської ради Богуславської ТГ (1929 року народження). Наймолодші респонденти – люди, що народилися в 1950-их рр. минулого століття. Вони охоче йшли на контакт, однак, на превеликий жаль, їхні спогади не мають особливої наукової цінності. І цьому є логічне пояснення: їхні дитинство та молодість припали на той час, коли правляча верхівка КПРС не сприяла збереженню українських звичаїв і традицій, тому тут слабко працює правило фольклорної трансмісії.
Наші респонденти різною мірою розповідали про всі елементи традиційного українською строю: натільний, поясний, нагрудний, верхній одяг, а також про прикраси та взуття.
У давнину носили полотняні сорочки, які шили у три пілки. Для пошиття використовували лише конопляне полотно, адже льон сіяли тільки для використання його в медичних/лікувальних цілях (як людям, так і худобі), а не як сировину для виготовлення тканини.
Були додільні сорочки, а також до підтички/підточки. Кожна дівчина / жінка мала щонайменше дві-три сорочки. Буденні сорочки на щодень були переважно зовсім мало оздоблені вишивкою – зазвичай тільки на комірці та невеликі вузькі смуги на уставках. Вишивали сорочки здебільшого червоними і чорними нитками різними техніками, серед яких: хрестик, гладь, «набіране» (лічильна гладь), штапівка, прутик, змережувальний шов та ін. Хрестикові брокарівські орнаменти практично витіснили більш давні геометричні. Сорочки здебільшого виглядали з-під спідниці. Святкові вишивалися знизу, а буденні переважно ні.
Важливим компонентом жіночого традиційного строю, звісно, була спідниця. Співрозмовники зазначали, що на Богуславщині за їхньої молодості дівчата, молодиці, старші заміжні жінки носили рясні (пишні) спідниці (чорного, зеленого, сірого кольорів тощо). Святкові спідниці нерідко були оздоблені плисом (чорного, синього кольорів та ін.). Бідніші люди обшивали вужчим плисом, а заможніші – ширшим. Згадували респонденти і про тасьму «щіточка», що пришивалася нижче плису.
До спідниці носили фартухи різних кольорів. Побутував також білий перкалевий фартух, вишитий переважно хрестиком, який одягали на свята. Обов’язковим елементом був пояс. Інтерв’юери розповідали, що пояси були червоні, з китичками на кінцях. На запитання, чи бачили вони ткані або плетені пояси, дали заперечну відповідь. Не пригадали вони також, чи носили старші жінки запаски, плахти: «За моєї пам’яті такого вже не було». Поверх сорочки одягався герсет (горсет, керсет) зі зборками. Переважно він був чорного, зеленого кольорів, інколи був обшитий плисом, застібався в основному на ґудзики.
Важко уявити традиційний стрій без прикрас. Не є виключенням і Богуславщина. У цьому регіоні поширеним було червоне коралове намисто, яке називали «добрим». Наявність намиста свідчила про соціальний і майновий статус власниці. Інколи дівчата навіть позичали намисто в багатших подруг, коли йшли на досвітки / вечорниці, коли до них приходили свати свататися або ж коли збиралися на саме весілля. Чим заможнішою була родина, тим кращим у дівчини / жінки було намисто, тим більше разків воно мало. Як зазначали респонденти, переважно це було 3, 5, 7 разків. Ззаду намисто зав’язувалося на сплетені з вовни китички, інколи поміж ним були срібні (переважно) вставки (барильця, «баранчики»). На жаль, серед опитаних нами респондентів такі прикраси на сьогодні мало в кого збереглися. Респонденти пригадували розповіді своїх предків про те, як часто в роки голодоморів (1932–1933; 1946–1947) намисто слугувало засобом для виживання: його обмінювали на продукти. Однак усе ж таки воно побутує в наші дні і передається в спадок із покоління в покоління. Крім цього, серед прикрас заможних селян побутували карбованці, дукачі. Поміж дукачами міг бути хрестик, переважно срібний. Подекуди на Богуславщині казали «карбованці», деінде – «дукачі». Одна з наших респонденток, жителька села Мисайлівка, пояснювала: «Карбованці були трошки менші, а дукачі були трошки більші». До традиційних прикрас належать також сережки. Вони зазвичай були «плесковаті» або «дуті», переважно золоті. Мріяла про них чи не кожна дівчина, а придбати їх можна було на ярмарку в Богуславі (Буславі, як кажуть старожили). Цікавою видалася інформація про те, як проколювали вуха в давнину. Вік для проколювання не мав особливого значення, зазвичай це були молодші дівчатка або ж дівчата на виданні, які дуже хотіли мати гарний вигляд. Перед тим як проколоти, вухо потрібно було гарно натерти шерстяним поясом. Очевидно, така маніпуляція сприяла покращенню кровообігу в місці проколу. Оскільки вовна має високу тепловіддачу, то внаслідок потирання вухо розігрівалося і кров краще циркулювала. Після цього вухо проколювали звичайною голкою, у яку протягували нитку. Її залишали аж до загоювання ранки, періодично провертаючи. Тільки після цього вдягали сережки. Інколи вухо ще намилювали милом. Можливо, це була профілактика інфікування.
Запліталися дівчатка в одну або дві коси, які ще могли укладати віночком. У коси часто вплітали різнобарвні стрічки (найчастіше – блакитного, червоного, зеленого та ін. кольорів).
Заміжні жінки не запліталися, це вважалося великим гріхом, а ще казали, що тоді чоловікові можна розум заплести. Вони збирали волосся в клубочок. Крім цього, жінки після заміжжя носили очіпок (на Богуславщині ще також казали «чушка» або «чепчик»). Очіпки могли бути різного кольору (чорного, рудого, білого тощо), але переважно круглої форми. Поверх чушки жінки одягали хустку – запиналися. Одягали її так, щоби чушку було видно.
Респондентки також пригадували про одні з найдавніших хусток – тернові. Зауважимо, що назва хустки походить від імені Гійома Луї Терно (1763—1833 рр.), французького підприємця, який запровадив виробництво тонкої тканини з вовни, додаючи до неї козячий пух (примітка автора). Ці фабричні хустки були досить дорогими, тому не кожна могла собі її дозволити. Зазвичай вони були темних кольорів (коричневого, чорного), мали китички та набиті квіткові орнаменти. Така хустка могла передаватися в спадок і бути частиною приданого.
Узагалі менш заможні жінки носили переважно бавовняні («бавняні») хустки. Шерстяна хустка була недешевим задоволенням. Як зазначала одна з наших респонденток: «Як ішла заміж, то це мені купила мати «шорстяну» хустку за 300 рублів. У 1956 году продали бичка та купили «шорстяну» хустку. 300 рублів». Згадували респондентки і про перкалеві хустки (перкаль – тонка цупка бавовняна тканина полотняного переплетення). Щоправда, майже ніхто з наших респондентів не пригадав, щоби старші жінки запиналися намітками. Лише поодиноко люди казали, що намітка – це марля.
До верхнього одягу належала суконна юпка. Ззаду вона мала складки, була рясною. За словами респондентки: «Була така рясна, як і горест. Тільки шо горсет короткий, а вона ж довга». Переважали темні кольори (коричневий, чорний, сірий тощо).
Опитані згадували, що колись носили також свити з овечого сукна. Зазвичай вони були коричневого кольору, їх підперізували поясами. Як і юпки, свити були рясні, ззаду мали брижі.
Одна з респонденток пригадала, що в давнину побутували також чемерки. Чемерка – елемент чоловічого традиційного строю. Чемерка також мала збори, підперізувалася поясом.
Наші респонденти ще пам’ятають, як носили кожухи. Шили їх з овчини. На відміну від юпок, кожухи були прямими, що логічно для цього матеріалу. Також кожухи відрізнялися від юпок і свиток тим, що мали хутряні коміри Давніше переважали світлі кольори: білі, руді. Білі кожухи були оздоблені квітками, обшиті кривульками. Пізніше кожухами почали накриватися, коли було холодно.
Цікаво, що попри те, що більшість опитаних не знала тлумачення слова «башлик», усе ж дехто пригадав. Приміром, мешканка села Половецьке зазначала: «Башлик на голову надівався. Як у заметілі чоловік іде кудись, то башлика надіває. Він аж на плечі сюди закутується, що тільки очі виглядають. Башлик мав зав’язки, це як окремий капюшон, до свити він не пришивався.
Пригадують жителі Богуславщини, що колись давно носили юхтові чоботи. Юхта — сорт шкіри, одержували завдяки особливій обробці шкур великої рогатої худоби, коней, свиней. Найкращою вважалася юхта з кінської шкіри, а волова йшла переважно на підошви (примітка автора). Юхтові чоботи були гарної якості, вони були м’якими, на відміну від уже пізніших кирзових. Переважав чорний колір. Оскільки це були шкіряні чоботи, то через ціну не кожен міг їх придбати чи пошити. Хто був бідніший, той валянки носив. Бувало таке, що в сім’ї діти ділили чоботи й, відповідно, по черзі ходили до школи. Побутували також хромові чоботи. Шили чоботи в чоботаря (був у селі майстер – «сапожник»). Платили йому гроші або ж давали продукти. Також чоботи могли замовити чи купити на базарі в Богуславі. Крім цього, згадували респонденти і про черевички на підборах із високими халявками – «руминки».
Учасникам експедицій вдалося також зафіксувати відомості про те, як колись ткали, у який спосіб у давнину прали одяг. Експедиційна група записала від респондентів низку календарно-обрядових текстів, серед яких найбільше колядок, тексти весільної обрядовості, дані про те, як із парафіну робили віночок дя молодої, де і хто його купляв, як молоду підперізували кілковим рушником, занотувала також ліричні пісні, дитячий фольклор і фольклор для дітей, відомості про те, як споряджали небіжчиків в останню дорогу, як проводжали солдатів служити в армію, свідчення, як мешканці Богуславщини пережили окупацію під час Другої світової війни в контексті російсько-української війни наших днів тощо. Крім цього, мешканці Богуславщини радо ділилися з нами давніми світлинами із сімейних архівів. Усе це перевершило наші очікування і сподівання.
Результатом експедиції стали відомості про стильові особливості, кольорову гаму одягу, який носили на Богуславщині у ХХ столітті, матеріали, з яких він шився, та способи виготовлення. Експедиційні дані можуть бути використані науковцями при написанні статей, учасниками фольклорних колективів та ін. Сьогодні український ринок «окупований» китайським ширпотребом, кітчем. Тому вважаємо, що такі розвідки стануть у пригоді українським дизайнерам при реконструкції та відтворенні елементів традиційного українського строю Богуславщини. Маємо надію, що матеріалами також зацікавляться небайдужі люди, які мають коріння на Богуславщині, але в яких із тих чи інших причин не збереглися сімейні реліквії. Зрештою, сьогодні так важливо показувати традиційну українську культуру самим українцям і відкривати автентичну Україну з неймовірною культурною спадщиною світові.
Наші експедиції виявилися цікавими та продуктивними, вони спростували погляди скептиків щодо відмирання традиційної культури. Ні, вона жива, поки живуть її носії. Тому фіксація, документування, оцифрування спогадів і елементів традиційної культури є вкрай актуальним. Завдання нашого покоління – популяризація наших традицій. Тільки тоді вони житимуть і пройдуть крізь віки. Це важливо і для нашої духовності, а також є перспективним в економічному плані. Переконані, що такі експедиції є необхідними для обох сторін комунікативного процесу: старше покоління потребує уваги, молодше – знань і вмінь. І це наш обов’язок перед нашими предками, перед тими, яких, на жаль, щомісяця стає все менше і менше, перед нашими дітьми та перед майбутніми поколіннями.
Громадська організація «Навколо нас. UA» висловлює щиру вдячність фонду «Партнерство за сильну Україну» за можливість організації і проведення експедицій. І, звісно, низький уклін ЗСУ і всім добровольцям, які зі зброєю в руках виборюють нашу свободу, завдяки яким ми можемо провадити нашу діяльність.
